ВІКТОР МОРОЗОВ: Ім’я Гаррі Поттера слід було перекласти як «Грицько Гончар»

Віктор Морозов називає  себе композитором та музикантом. Однак національне визнання (особливо з боку маленьких українців) панові Віктору принесли його переклади. Вже здогадалися? Так-так, це  саме та людина, завдяки якій переклад українською останньої книги про Гаррі Поттера вийшов першим у світі.

 

Бути найбільш оперативним перекладачем у світі не надто легко і вже зовсім незручно. Потрібно працювати 16-18 годин на добу. Без вихідних. Потрібно вирішувати глобальні питання: наприклад, як перекласти ім’я літературного героя так, щоб це було цікаво читачам і не суперечило вимогам автора – Грицько Гончар чи все ж таки Гаррі Поттер? Потрібно постійно пояснювати діточкам, що не знаєш, які пригоди далі чекають на Поттера, бо перекладаєш за своєю «лінивою» методою. А потім після всіх перекладацьких перипетій (коли твій переклад стає найпершим у світі), зникаєш у маленьких літерах на титульній сторінці – «Переклав Віктор Морозов».

 

– Остання книга про Гаррі Поттера вийшла раніше за решту перекладів у світі. Чи не важко було працювати у прискореному темпі?
– Важко. Ми намагалися випередити росіян, а випередили всіх: і німців, і турків, і французів. Тобто першим вийшов англомовний варіант Гаррі Поттера, а другим – український. Праця була дуже виснажливою, але ми поставили мету, якої потрібно було досягти. О дев’ятій ранку я ставав до роботи, а о третій ночі закінчував. І так протягом сорока днів без вихідних.
– Це не перший переклад Гаррі Поттера у вашому авторстві?

– Так, це сьома книга і, я сподіваюся, остання…
– Я вам не вірю!
– Принаймні так пообіцяла Джоан Ролінґ. Ви б поперекладали сорок днів без вихідних, тоді би я послухав, що б ви сказали (сміється). Хоча, як більшість жінок, вона спочатку пообіцяла, що більше не буде. А потім почала хитрувати: ніколи не кажи «ніколи», й таке інше. Тож є небезпека, що вона знову щось напише.
– Такий прискорений темп роботи є нормальним для перекладача?
 – Ні, для перекладача це абсолютно не нормально. Тим більше для такої ледачої людини, як я. Бо ж я люблю робити все без поспіху. Це була ідея-фікс – випередити інших. Для мене це був унікальний випадок, коли довелося так працювати.
– А правда, що Іван Малкович застосовував якісь особливі прийоми, аби примусити вас працювати ще швидше?
– Частково. Стосовно прив’язування стопудової гирі до ноги – абсолютна неправда, буловсього  дев’яносто дев’ять пудів (сміється). Ясно, що Малкович мене постійно підганяв, дзвонив. Я намагався щодня висилати йому по розділу. А про гирі, драбини і те, що він мене зачиняв, доки я не доперекладаю, ─ все це я наплів на презентації, щоб повеселити дітей.
– А діти не розпитують вас, що буде в наступній книзі?
– Розпитують, і під час перекладу розпитували, але я нічого не міг відповісти, бо сам не знав. В мене така система перекладу: щоби не занудитися, я перекладаю книгу, не знаючи наперед сюжету. Тобто я як читач перекладаю – бачите, я справжній друг читача! (сміється). Розумієте, я крім того, що дуже ледачий, ще й дуже швидко всім зануджуюся. А такою методикою перекладу я сам себе зацікавлюю: що ж далі, на наступній сторінці? – і цим змушую себе прискорено працювати. Тому на такі запитання я чесно відповідав: „Не знаю, от перекладу до кінця, тоді відповім”.
– А як ви ставитеся до Гаррі Поттера? Ви колись сказали, що цей Хлопець-Що-Вижив став мимоволі вашою долею…
– То я погарячкував. Але певною мірою так воно і є, бо з Гаррі Поттером я провів дев’ять років. Першу книгу я почав перекладати 1998 року, і з того часу дійсно пов’язаний з Гаррі Поттером. Якщо ж говорити про моє ставлення до нього, то радше як до дитини. Не думаю, що він є моїм героєм, але він дуже близька мені людина. Коли перекладав його чергові пригоди, то переживав за нього, ставився як до живої особи.
– Знаю, що російським перекладачам дорікали за недосконалий переклад імен героїв. Як ви вийшли з цієї ситуації?
– Я намагався знайти золоту середину. Тому що з одного боку, коли в оригіналі ім’я щось означає, то цікаво зробити цей переклад так, щоб і в українському варіанті воно означало те ж саме. З іншого боку, я знав, що дітям будуть відомі певні конкретні імена, і читачі лишаться незадоволеними, коли я буду щось докорінно міняти. Я читав у Інтернеті дуже багато несхвальних відгуків від російських читачів саме стосовно зміни імен героїв. Наприклад, в англомовному варіанті є герой Волдемор, а в російському він став Волан─де─Мором – це вже якась булгаковщина. Якщо вже йти таким шляхом, то й ім’я Гаррі Поттера слід було перекласти українською як «Грицько Гончар». Однак деякі імена я трошки змінив. Наприклад, ім’я кота Крукшенкса складно вимовлялося українською, то я його змінив на Криволапика. Але це дрібні виправлення, все інше я лишав, як було.
– А як „боролися” із сленговими вивертами героїв пані Ролінґ?
– Ще коли я перекладав першу книгу, літературні агенти Ролінґ прислали намвеличезний список усіх імен персонажів,назв, де було чітко написано, з чим можна „бавитися”, а що лишати незмінним у англійський транскрипції та транслітерації. Що стосується сленгу (діалоги-бо відбуваються в основному між дітьми-школярами, які говорять живою, а не літературною мовою, молодіжним сленгом), я теж використовував молодіжний сленг у мові героїв. А крім того, авторка не цуралася у зображенні своїх героїв застосовувати яскраві мовні характеристики. Тому ми з Іваном Малковичем намагалися їх відтворити. В книзі, скажімо, є персонаж Геґрід, він говорить якоюсь дивною, неіснуючою мовою, якимсь суржиком із ірландської, кельтської, шотландської мов. Я довго думав, як це передати в перекладі. Геґрід за книгою був велетенським й волохатим, вилазив із гір й кущів, тож я йому дав таку неіснуючу мовну суміш гуцульсько-галицько-бойківської говірки.
– Сам твір має досить містичний характер. При його перекладі з вами траплялися містичні історії?
– Мене обминуло. А от із Іваном Малковичем траплялося. Він працював до ночі, редагував багато розділів, і комп’ютер почав «глючити». Малкович обізвав його дурнем, йолопом, вимкнув і пішов. Зранку ж, коли охолов і включив комп’ютер, там нічого не було. Вся робота, яку він робив ввечері, зникла. Тепер Малкович ввічливо ставиться до комп’ютера, і більше його не ображає.
– А можна сказати, що такої книжки, як «Гаррі Поттер», не вистачало у вашому дитинстві?
– Таких книжок і справді бракувало в моєму дитинстві. Хоча улюблених творів ніби вистачало: пригоди Буратіно, барона Мюнхгаузена, оповідання про тварин Сетона-Томпсона. Але коли я дивлюся, як сучасні діти (котрі мають комп’ютерні ігри й багато інших розваг) читають по вісімсот сторінок без жодної ілюстрації із захватом, я приємно дивуюся й трохи їм заздрю.
– А ви вже переклали книгу, про яку мріяли?
– «Гаррі Поттера» я почав перекладати сам, це не було замовлення. „Алхіміка” Пауло Коельо так само. Я почав перекладати для себе, а потім переклад надрукували. Це вже здійснення мрій. Тож можна сказати, що я переклав книги своєї мрії.
– Ви – один із найвідоміших українських перекладачів. Як вигадаєте, що треба робити, аби підняти перекладацьку діяльність в Україні?
– Не знаю, чи можна мене назвати професійним перекладачем. Я ж усе життя присвятив музиці, а перекладами почав займатися як хобі. Треба братися до перекладацької роботи з любов’ю. Можливо, в моєму випадку мені допомагало те, що я музикант. Я відчуваю внутрішню музику тексту – це має неабияке значення для твору, особливо для дитячого, він має бути ритмізований і легкий для читання. Перекладачеві важливо відчувати мовну стихію, щоб переклад не був сухим, буквалістичним, щоб не було очевидно, що це перекладено з англійської чи французької, а щоб здавалося, ніби це українська книжка, написана українським автором.
– Ви сказали, що все життя займалися музикою, а зараз перекладами. Як ви розподіляєте час між перекладанням й музикою?
– Намагаюся п’ятдесят на п’ятдесят. Але останнім часом перекладацька діяльність переважала – це приблизно шістдесят до сорока. Зараз я скінчив перекладати Гаррі Поттера і почав займатися записом нового музичного альбому.
– Не боїтеся, що перекладацька творчість остаточно переважить музичну?
– Я з цього приводу жартував, коли кілька років тому мене нагородили премією „Галицький лицар” – це такий собі галицький „Оскар”, яким раз на рік ним нагороджують за різні види діяльності. Мені дали „Галицького лицаря” за літературну діяльність. А коли я отримував нагороду, мене попросили виконати пісню, бо знають, що я музикант. Я жартома нарікав, що все життя музикою займався – не дали мені жодного «лицаря», а варто було перекласти «Гаррі Поттера» – і ось маєш…
– А в дитинстві переважало захоплення книжками чи музикою?
– Музикою. Я навіть школу пропускав, коли влаштував свій гурт. Батьки почали негативно до того ставитися, наполягали, щоби я обрав більш серйозне заняття для життя. І я вступив до Львівського інституту на факультет іноземних мов.
– А з чого почалася ваша перекладацька діяльність?
– Це було за часів моєї молодості. Вийшов перший комерційний кінобойовик „Екзорцист”, я його подивився під час гастролей у Індії і вирішив купити книжку, перекласти і пожахати друзів. А вийшло так, що мій переклад надрукували в часописові „Всесвіт”, то була середина вісімдесятих, перша книга такого плану – справжній роман жахів. Але по-справжньому перекладацькою діяльністю я почав займатися набагато пізніше.
– Не задумувалися над кар’єрою письменника?

– Такі спроби я робив – писав вірші, новелки. Якщо щось мене захопить і підштовхне, тоді так. Але це має бути природно й органічно.
– Коли читаєте сучасників, не виникає бажання покласти їхні поезії на музику?
– Чесно кажучи, переважно так і роблю, бо мій музичний стиль можна назвати „співаною поезією”. Я не пишу музику “на тексти”. У мене багато друзів – гарних поетів, які навчили мене розуміти поезію. Тому я просто не можу брати якісь графоманські тексти, мене вабить вишукана поезія. Пісенні тексти рідко сприймаються без музики, самі по собі вони голі й босі, жалюгідні. Я кладу поезію на музику, яку із самого початку поет приховав у своїх рядках. Я шукаю ту мелодію, яку би сам автор проспівав, якби міг співати.
Кого вважаєте вчителем, який навчив вас розуміти поезію?
– Насамперед, це Грицько Чубай, покійний батько Тараса Чубая – лідера гурту „Плач Єремії”. Ми були дуже близькими друзями. Він – прекрасний поет, давав мені читати багато віршів, інтерпретував їх. Він ─ один із моїх перших учителів.

  • “Галицький лицар” свого часу був досить вагомим явищем і, думаю, не особливо принципово, за що конкретно отримував номінант нагороду. Головне, що його визнавали лицарем. Це вже потім конкурс почав комерціалізуватися. Але на початку, і тоді, коли нагороджували Морозова – це дійсно було майже справжнє посвячення в лицарі.