Світлини Шевченкового краю

Шевченків край: Історико-культурологічні нариси. – К.: УЦНК «Музей Івана Гончара», ГО «Фонд Івана Гончара», 2005. – 520 с.

Ця розкішна книга на VII Між­народній виставці «Книжковий світ-2005» стала лауреатом конкурсу в номінації «Мистецька книга». Дійсно гарний альбом – збірник наукових праць різних десятиліть, навіть століть, фотографій, ілюстрацій із безлічі видань, присвячених краю, у якому народився й виріс Тарас Шевченко. Імена упорядників «Шевченкового краю» – Лідія Орел та Леопольд Ященко – одразу змусили мене пригадати одну історію двадцятип’ятилітньої давності.

 

 

Тоді я слухала лекції про київський Музей народної архітектури та побуту, що в селі Пирогів. Усі лекції були цікавими, але одного разу цілу годину я просиділа навіть не ворухнувшись, майже не дихакафедрою стояла жінка з чорною косою і розповідала так захоплююче, що отямилась я тільки тоді, коли вона вже пішла. «Хто це?» – «Та це ж Лідія Орел!»

 

 

Без перебільшення можна тепер сказати – усе своє життя ця дослідниця присвятила історії нашого народу, збираючи документи й матеріали про культуру Шевченкового краю, працюючи в музеях, в архівах, із людьми. Леопольд Ященко – її чоловік – присвятив себе народній пісні, знаменитий хор «Гомін» співає під його керівництвом уже кілька десятиліть. За багато років були звання і нагороди, але упорядники згадують їх хіба дрібненьким шрифтом десь під маленькою фотографією. Натомість матеріал, дібраний у виданні «Шевченків край», краще за будь-які переліки почесних звань розповідає про їхній вклад у дослідження української культури.

 

 

Здається, про Шевченка знаємо багато і – нічого, бо в нарисах, поданих у виданні, засвічуються такі світи, такі вогники з Тарасового життя, що думати й думати… Дослідники розповіли також про нащадків поета. Вражає розповідь про долю онуки Тараса – Людмили Шевченко (одна з шести дочок племінника поета Прокопа). Нею опікувався Михайло Грушевський – із його допомогою дівчина здобула освіту, а потім стала етнографом, досліджувала українське село під царською владою та за радянських часів. Стала членом більшовицької партії, записувала стародавні пісні і …протоколи комсомольських зборів. Непросто, суперечливо, але хто дорікатиме за таку долю? Таке було в Україні.

 

 

Інший онук – Григорій Шев­чен­ко – займався фотографією, і ці справді художні твори вміщені в збірнику (Розділ «Шевченків край на світлинах»). Узагалі, усі фото в книзі названі «світлини». Так, саме світлини, бо такі світлі очі можуть дивитися тільки з наших старихзображень дідів, жінок із немовлятами на руках, дівчат у стрічках, хрестах і коралях.

 

 

У книзі дуже багато цікавого розповідається про український одяг, ремесла (розділ «Народна культура Черкащини»), звичаї (розділ «З історії краю»). Наприклад, колись дороги, щоб взимку не заблукати в полі, мітили кострубами – здоровенними жердинами; їм треба було обов’язково сказати «помагайбі» або навіть тютюном пригостити.

 

 

Роздивлятися малюнки й світлини – аж очі вбирає. Та й від читання відволіктися неможливо – усе підтверджене документами, усе з практики, з польових досліджень, усі пісні, що зібрані Леопольдом Ященком, – дуже рідкісні, з нотами (розділ «Пісні Черкащини»). Тож книгу безсумнівно можна назвати систематизацією напрацьованого за кілька десятиліть.

 

Галина Зименко