ПЛЯМИСТА ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

Петро Кралюк. „Білі плями” в історії української філософії. — Луцьк: ПВД „Твердиня”, 2007. – 164 с.

Боротьба з плямами – це, як виявляється, заняття не тільки заклопотаних тітоньок з реклами, але й вельми поважних професорів, адже шляхетності цій справі надають як суб’єкт, так і об’єкт боротьби. Але плями стають гідними супротивниками лише за тих умов, коли суб’єкт – відомий український науковець Петро Кралюк, а об’єкт – історія української філософії.

 

Полемізуючи з думкою Дмитра Чижевського про те, що ми — не філософський народ, П. Кралюк заперечує це вже власним прикладом, окрім цього наголошуючи на античних та ренесансних коренях української любові до мудрості.

 

Однак аргументи дослідника водночас і логічні, й суперечливі. Адже він доводить існування філософської думки в Україні ще до існування самої України. Парадокс? Ні, якщо Північне Причорномор’я дещо узагальнено вважати краєм міфічних гіпербореїв, головним богом яких був Аполлон. А вже з Аполлоном пов’язано багато давньогрецьких мислителів (наприклад, Сократ та його учні). Особливо неодназначним у цьому плані є нарис „Платон і Україна”, публіцистичність назви якого, щоправда, може спонукати до подальших досліджень цієї теми. До того ж П. Кралюк зараховує до представників української філософії всіх тих, хто має скіфське, або „варварське, чужинницьке” походження стосовно цивілізації античних греків. Тому і з’являються в роботі дослідника такі вирази, як „протоукраїнські землі”, „те, що потім буде називатись Україною”. Тим не менш це лише формальне зауваження, тоді як зі змістовим наповненням усе виглядає доволі цікаво.

 

Автором введено й проаналізовано в контексті нашої науки велику кількість фактів з історії філософії, і зроблено все це в гарних традиціях мудрої та простої оповіді. Із книги можна дізнатись про маловідомих, проте своєрідних і впливових з погляду свого часу філософів — таких, як Сальмосій, Абаріс, Анахарсіс, Сфер Боспорський, Біон Борисфеніт, Діон Хризостом. Також дослідник виявляє ще декілька напівзабутих, але від того не менш важливих постатей у новітні часи: В. Довгович, Г. Костельник, А. Річинський, С. Балей, В. Олексюк та ін. Доволі цікавим у збірці ще є есей про філософський потенціал українського фольклору та давньослов’янської міфології.

 

Наукову необтяженість свого „концептуального підходу щодо висвітлення філософського процесу на українських землях” автор пояснює новизною погляду на очевидні речі. І такий підхід значно подовжує історію нашої суспільної думки, але водночас збільшує кількість запитань стосовно цього подовження. У цій методології П. Кралюк цілком солідаризується з героями своєї збірки нарисів, які демонструють опозиційність до класичної європейської філософії. Таке ставлення викликане, на думку науковця, неповноцінністю української професійної філософії, чужістю наших мислителів нашій філософській традиції, їхню прикру залежність від нещодавно насаджуваного „оросійщеного” марксизму. Зрештою, дискутуючи з тезами книги П. Кралюка, можна сподіватися на підвищення професійного рівня наших любомудрів — коли тільки, як це буває, любомудріє не підміниться словоблудієм.

 

   

 

Максим Нестелєєв