Про любов

Шедеври української любовної лірики. Х.: Фоліо, 2006. – 314 с.

Мабуть, багато кому кортить почитати щось романтичне (літо, як-не-як) і непогано би щось made in Ukraine: комусь аби покайфувати, а комусь – аби нарешті дізнатися, що ж воно ото за ніжні почуття по-українськи. Мені випала унікальна нагода потримати в руках, погортати, почитати (і навіть облити чаєм, бо кави я не п’ю) збірник із багатообіцяльною назвою «Шедеври української любовної лірики».

 

 Чесно кажучи, моє перше візуальне враження від цього поліграфічного продукту «Фоліо» і враження ще кількох опитаних живих душ були майже ідентичними: кулінарна книга або «Уроки рукоділля». Самі гляньте: домоткані рушники, разокчервоного намиста, золото-березове листя і портрет заквітчаної Катерини-Горпини-Оксани-… у восьмикутній рамці. Як розумієте, увесь оцей антураж має налаштовувати таку собі сентиментальну панночку на тихе читання у вільний час, між шиттям і гаптуванням.

 

За яким таким критерієм «шедевральності» укомплектовано збірку – лишилося для мене загадкою. Можливо, упорядники хотіли укласти новий канон «лірики серця», понапихавши в нього постатей як давно знаних, так і марґінальних. І це класно, що ніхто не забутий і ніщо не забуте. Задум (якщо він був) непоганий. Між іншим, Богдана Ігоря-Антонича охрестили в анотації як «майже невідомого широкому читацькому загалу поета». Цікаво, як тоді можна було б оцінити деяких інших поетів, як-от: Крижан-пашу (навіть інтернет виявився безсилим в ідентифікації цієї особи), Василя Маслова-Стокоза, Кесара Білиловського, Петра Залізного тощо. Вдаюся до умовного способу, бо коментарів у книжці годі шукати, а довідки про поетів обмежуються двома чотиризначними числами і тире між ними. Решта – чистий поетичний текст.

 

Направду, енциклопедичний розмах проекту вражає – почати Котляревським і закінчити Оленою Телігою. Виявляється, після 1940-х про любов в українській літературі не писали. Звісно, і таке буває. Мені лишень за Сосюру «обідно», адже «так ніхто не кохав» і відповідно не писав, як він, а проте до вибірки щасливців йому так і не вдалося потрапити. За кількістюж представлених віршів лідирує Олександр Олесь, на другій позиції – Микола Вороний. Препарування цієї рясноіменної антології гендерно-статистичним методом показало, що аж шість жінок в українській літературі «вихлюпували» свої почуття на папір. У цілому ж, як з’ясувалося, українська інтимна лірика найбільше живиться темами «кохання на перелазі», а про цю любов не можна говорити ніяк, окрім як співаючи й оспівуючи («дівчино, моя ти рибчино, дівчино, кохання моє…»). Що ж тут поробиш? Фольклорну стихію кордоцентричної (серцем керованої) української душі нічим не викорінити.

 

А втім, навіть якщо ви не вищезгадана сентиментальна панночка, а, скажімо, справжній чоловік, – в жодному разі не гребуйте цією книжкою як недолугою жіночою витребенькою. Бо де ще ви знайдете таку щиру мужеську розмову, як не у Мусія Кононенка з цього ж таки збірника: «Трудно, братіку, сказати, що миліше для жінок: Чи твої безкраї ласки, Чи суворості вінок?» Житейської мудрості забагато не буває.

 

Наталя Котенко