СЛОБІДСЬКА ПСИХОДЕЛІКА

Харків forever: Антологія молодої поезії. Х.: ПП Якубенко, 2004. – 98 с.

Цю антологію молодої поезії упорядкував так само молодий поет Сашко Ушкалов, а ось післямову до збірника по-батьківськи написав Сергій Жадан. Спільного з батьками-попередниками (покоління того ж таки Жадана) в учасників «Харкова forever» маємо небагато. У тих кумирами були Шевченко і Хвильовий, у цих – щонайбільше – Мерилін Менсон. «Тут загалом дуже мало української літератури, – тішиться у післямові С. Жадан, – це, як на мене, найбільш вигідні моменти пропонованої антології».

 

Що ж залишається нам у цих віршах? Ну, скажімо, постійне усвідомлення слобідською столицею радянської першості. «Я є надзвичайно перший. / Я – бог, ідіть вашу мать», – самотужки вдруковує себе в історичний контекст С.Лапко.

 

І десь у цьому контексті існують поетичні лакуни, «де ми вирубаємо наші нерви / легкими наркотиками і роком» (С.Ушкалов), і де «байдуже – з ким поділити / ліжко й бодяжний портвейн» (Т.Дерюга), оскільки «часом мені здається, що жити уже запізно» (С.Яіцький).

 

Про що ця поезія? Загалом вона нагадує творчість радянського художника, який, уже зрілою людиною опинившись в чужій країні, захоплено пише картини, які мусив би написати замолоду – так багато у розглядуваній тут антології ісусів, київстарів, бобів марлі, кави в гранулах, кави з молоком у ліжко, конопель і one half вірусів. Можливо, це не знищення слобідського канону, а втягнення в його рахманну орбіту ще неназваних імен і речей?

 

Очевидно, справа тут у фізично відчутній у двох поколінь різниці перетікання внутрішнього часу. І навіть не класичних поколінь «батьків і дітей», а дещо пізніших типологічних утворень. Так, «одним із посередніх поетів «післяжаданівського» покоління» називає себе один з учасників антології. Хай би які це були ґенерації, але зрозуміло одне: нове покоління поетів, маніпулюючи коліщатком часової прокрутки, уже не відчуває потреби ані у високій риториці, ані в кухонних балачках. Воно переймає у «батьків» не форму мовлення, але те інфантильне відчуття, яке рухає згадане коліщатко, переводячи його в інший часовий регістр.

 

Тож одні з авторів антології наповнюють слова спресованим часом. Їхні тексти, як-от у О.Коцарєва, бувають на диво лаконічними, наче призабуті гоку Позаяка: «Поглянь на СБУ / Вечірнє й млосне: / всі фіранки жовті / А одна – / Зелена». Межовий вияв цієї манери – мовчання, у якому час говорить сам про себе, не потребуючи пляшки чи банального бульбулятора замість посередника. Інші поети, навпаки, розміщують слова у проміжках між пекучими тягами, щільно пакуючи їх і підганяючи одне до одного. «Найкраще у цьому тексті – незавершеність», як значить про таких у своєму віршику

 

Я. Івченко. І ніби ж змирилися ми з тим, що досвід поезії двадцятилітніх привчив нас до скоромовки першої манери, змусивши забути про растаманську рахманність другої з її вишуканою технікою ретардації. Проте у слобідській антології «Харків forever» знову потрапляєш на цей поетичний наркотик. Не знати, чи український, але точно – нелегкий.

 

Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО