Агов, мої маленькі янголята…

Володимир Цибулько. Ангели і тексти. – Х.: Фоліо, 2005. – 228 с.

Володимир Цибулько «завис» десь між 80-ми й 90-ми. Відомий український поет, який любить втручатися й у справи політичні. Відомий публіці, яка особливо любить скандали та яскраві видовища. Оця «закинутість» між поколіннями позначається й на творчості Цибулька (в народі просто Цибуля). Вісімдесятникам притаманна медитативність і глибина. Дев’яностикам – гра й відкритість. Цибулькові – і те, й інше. Говорячи мовою психології, вісімдесятники радше інтроверти, дев’яностики – екстраверти. Цибулько поєднує в собі ці два «типажі» без утрати для жодного. Принаймні так виглядає з його поезії.

 

Перечитуючи Цибулькові «Ангели і тексти», розумієш, чому про нього кажуть такі різні речі: від суцільної цинічної епатажності до філософічної елітарності. Бо так воно і є. Бо поет таки справді дуже різний і водночас дуже впізнаваний: за стилем, за ходом викладу думок і, зрештою, за самими думками. Це він може в одному рядку вмістити вічне й скороминуще, причому поєднати їх так уміло, що годі відрізнити перше від другого: «Ніколи навіть на пиво сходити, весь час приходиться ходити на ви». Годі розібратися: чи то в шаленому ритмі боротьби за виживання поетові бракує часу на відпочинок, чи то сама ця боротьба стає формою релаксації-профанації. Так-то Цибулько непоєднувані речі врівноважує не гамлетівською дилемою «бути чи не бути» (ходити чи не ходити, і якщо ходити, то куди саме), а наївно-риторичним: а чи взагалі воно треба?

 

Сказати, що світ Цибулькових віршів – абсурдистський, – це або не сказати нічого, або сказати дуже мало, або ж збрехати. Зрештою будь-яке інше визначення буде прокрустовим ложем, тому їх треба дати безліч або змовчати. Поетичний світ Цибулька – це світ навиворіт, «тексти – золоті яйця етносів». Його текст – це таке загадкове яйце-райце: достеменно ніколи не знаєш, чи воно варене, чи сире, і що за диво з нього вилупиться: хтось, хто буде «кричати на всіх язиках» чи німувати на «печальній лінгві». Бо тут спіритус сусідить зі спиртом, а ясир з овечим сиром, тут не тільки ліс безлісий, трава безтрава а й злість беззлісна, відсутність присутності та навпаки. У світі Цибулькових візій не людина – мірило всіх речей: «безмовність міряється в літрах». Та чи присутня взагалі людина в цьому поезосвіті, що його поет фарбує то у «веселочорне», то у «блакитнововче»? Адже поет радить читачам чи то закликає їх: «пригляньтеся нема на світі світу лише жлоби розпродують гроби». Власне світ цей ще не створений, бо його Творець перебуває на межі між життям та смертю. «Вже чолобитні Богу є та Бог не є чи не йому повитуха пуповину тне», – запитує поет. Запитує поет? І не ставить наприкінці знаку питання. Що своєю чергою підкреслює: він чує себе повноправним деміургом. Тоді втрачає сенс і сама назва збірки «Ангели і тексти», в якій відчувається певне протиставлення. Бо ж Цибулькові тексти і є янголятками деміурга: інколи невинно усміхнені, часом глибинно мудрі, а подеколи лукаво багатозначні. Вилітають на світ із поетової невтомної уяви й лоскочуть крилами парадоксів наївних читачів.

 

Надія Трач