128 сторінок джазу

В’ячеслав Полянський. Королі Джазу: Есеї. – Л.: Кальварія, 2004. – 128 с.

Не так уже й часто з’являються книжки, що мовлять про музику без ужитку нотних знаків та занудливих термінів. Виняток становлять хіба глянцеві журнали про життя й творчість поп-зірок. Напевно, музикознавцям важко уникнути крайнощів і задовольнити широке коло читачів – і колег, і допитливий загал. Та на думку В’ячеслава Полянського, вихід є – написати музичні есеї, такі собі белетристичні біографії видатних людей, або, за визначенням автора, «етюди-імпровізації про зачинателів джазового піанізму».

 

В даному випадку – американських виконавців кінця ХІХ – першої чверті ХХ століття, що про них В’ячеслав дізнався ще в дитинстві, слухаючи джазові імпровізації на радіо «Music USA». Скотт Джоплін, Джеллі Ролл Мортон, Віллі Сміт, Ерл Гайнс, Артур Тейтум та ін. – про цих піаністів, «королів джазу», автор розповідає з таким захватом, що вони стають літературними героями, а біографічний наратив розривається на оповідання, сповнені трагедії, драми й іронії.

 

Коли у 1971 році Армстронґ помер, у Чикаґо влаштували величезний меморіальний концерт. 73-річна Ліл грала на ньому, але так хвилювалася, що там, на сцені, й померла…

 

Джазмени. Самовіддані й легковажні. Емоційні і щирі…

Втім визначні імена також маркують розвиток і зміну стилів, відмінності у темпі, тональностях і чвертях: так ми дізнаємося про реґтайм, стомп, свінґ, страйд, трот та інші джазові стилі. Отак і дрейфує автор поміж двома крайнощами – художністю як проявом суб’єктивності, музичних смаків та вподобань і професіоналізмом як обізнаністю в музичній теорії та історії джазу. Хай там як, але книжку можна вживати за принципом проїзного «автобус/тролейбус/метро», насолоджуючись її гумором: «Знаєш, який у нього слух? Він може назвати тональність твоєї відрижки!»

Та й дізнатися про те, що джаз починав своє існування із закладів порочної репутації, річкових пароплавів та перукарень, про музичне життя Нового Орлеану та нью-йоркського Гарлему (…жоден із цих музик не заробляв багато грошей – хіба кілька доларів за цілу ніч чи вдень на похоронах, та попри все вони нізащо не бажали полишати Новий Орлеан») – дізнатися про все це завдяки українській книжці завжди приємно.

 

Без сумніву, такий формат музліту в Україні виникає вперше. Тому якщо й визначати його недолуги, то обов’язково з урахуванням цього досвіду новоз’яви. По-перше, оповідь інколи надто патетична й сентиментальна, як кажуть, до сліз: ледь не кожний розділ закінчується детальним описом трагічної смерті або обривається хвилиною мовчанки, на півслові. По-друге, біографія часом нагадує радянську критику з її багатостраждальністю та поневіряннями митця. Та попри все це читач «Королів джазу» залишиться цілком задоволеним і, дай Боже, піде собі на блошиний ринок шукати грамзаписів реґтайму.

Антон Приходько