НЕФОРМАЛЬЧИКИ ТА БЕРЛІНСЬКИЙ МУР

Томас Бруссіґ. Сонячна алея. Л.: Кальварія, 2005. – 144 с.

 

Про те, як цікаво боротися з дорослими приписами тоталітарного суспільства, як приємно слухати заборонену музику та мріяти подолати Мур між Сходом і Заходом, – книжечка німця Томаса Бруссіґа.

 

Це весела історія про вулицю, котра волею богів війни виявилася розділеною навпіл між Німецькою Демократичною Республікою та Західним Берліном. Там живуть друзі-старшокласники, тусуються на закинутому дитячому майданчику, потай слухають «Moscow, Moscow» та ролінгів, відрощують довге волосся. У їхній школі з’являється новенька дівчина – неймовірна красуня, що цілується із західноберлінськими хлоп-цями; її серце береться підкорити Міха – справжній позитивний герой, син водія трамвая, він ворогує з дільничним, і мама хоче віддати його навчатися до Радянського Союзу. А навкруги – сюрреалістична реальність «на-родної демократії»: постріли при-кордонників, дефіцит, ідеологія, червоні прапорці, параноя щодо агентів Штазі та нарешті сам Мур, по той бік якого на оглядовій вежі стоять, наче глядачі у зоопарку, тамтешні капіталістичні старшокласники…

 

Весела історія рівно на один день читання: 141 сторінка та 14 розділів. Бруссіґ пише прозоро, стандартно, проте цікаво, змістовно й зі здоровим почуттям гумору (принаймні так відобразила книжку українською Софія Онуфріїв, сплітаючи нейтрально витончений сарказм із молодіжним сленгом). А незмінність персонажів та стрімкий сюжет у парадоксальному оформленні додає драматичності.

 

Кожен добрий твір зазвичай має подвійне дно. Так і «Сонячну алею» можна прочитати не лише як цікавий і повчальний випадок з історії статевого дозрівання Міхаеля Куппіша. Це, безперечно, ще й чергова світла медитація на тему того, як добре бути юним. Це і чергова цеглинка міфологізації червоного тоталітаризму: владне зло постає грізним, проте слабким, тупим і приреченим на поразку (про що читач здогадується і з власних знань про історію континенту, і з обмовок оповідача), а скромний і гордий спротив хлопчиків, дівчаток, дядь і тьоть – наївний, смішний, але правдивий і виправданий. Вдячним нащадкам книга Бруссіґа, можливо, ще й правитиме за документ доби, що розповість про життя колишніх гонорових арійців за часів загадкового Гоннекера.

 

І розповість він їм іще про одну річ. Що не все так просто, що хай як гидко вивчати напам’ять ленінські сентенції, хай як хочеться не оглядатись на поліцію, хай як цікаво, що ж там з того боку КПП, хай який справедливий отой мовчазний побутовий спротив, – пізній східноєвропейський тоталітаризм, можливо, таки мав свій шарм. Він задавав стійку систему координат, робив світовий абсурд більш передбачуваним, а головне – дозволяв людині майже ні за що не відповідати: наче старшокласнику, робити вигляд слухняного учня, а насправді стиха капостити суворому, та вже не страшному вчителю. Принаймні таке сентиментальне враження про цей естетизований шматок нашого спільного минулого складається після прочитання «Сонячної алеї» Томаса Бруссіґа.

 

Олег Коцарев