Детектив за Мірчею Еліаде

Наталя Тисовська. Останній шаман: Роман. – К. Наш час, 2008. – 392 с.



















Чесно кажучи, я не вважала себе великою прихильницею фентезі, хоч і «нового українського», однак ця книжка, мабуть, і справді містить у собі щось шаманське, щось, що перетворило мене, літературознавця, на підлітка, який не може випустити з рук грубий томик якогось-там фентезі… Хоча насправді зовсім не «якогось-там», а дуже навіть науково достовірного, написаного з очевидним покликанням на хрестоматійну розвідку Мірчі Еліаде про шаманів «Шаманізм: архаїчні техніки екстазу».







 

Справді, книжка напрочуд добре виписана – зокрема, в плані форми, техніки, сюжету, ретельно продуманих деталей та імен… Авторка вміє тримати читача в напрузі, змусити його співпереживати й симпатизувати одним персонажам, ненавидіти інших… Письменниця добре виписала не тільки центральні образи, але й другорядних персонажів. Хоча своїм магнетизмом книжка завдячує не тільки улюбленому серед підлітків жанрові фентезі, але й вічній для літератур усіх народів моделі авантюрного роману із його погонями, стрілянинами, коханнями і милими блазнюватими персонажами. Таким є, зокрема, молодий журналіст і полюбовник-невдаха Юрась Булочка, навіть прізвище якого викликає усмішку.

 

 

Назагал я нарахувала як мінімум п’ять сюжетних ліній, які авторка майстерно й ненав’язливо переплітає, зшиваючи загальний сюжет «Останнього шамана» так, що акуратні письменницькі шви помітить хіба що досвідчений літературознавець. По-перше, це «шаманська» лінія, де трапляється просто-таки позичений зі сторінок еліадівського «Шаманізму…» якутський шаман Мічилла, який навчає «сучасного» шамана-психоаналітика Святослава Пилиповича Шапку, а також тут є і головний злочинець, виписаний за всіма канонами жанру – Горбань. По-друге, «історична» лінія, яка найтісніше зв’язана із першою, «шаманською», адже зустрічаються Слава Шапка і Мічилла в той час, коли дисидент Шапка (а разом із ним і Горбань) перебуває на колимських таборах. Зрештою, є і любовна лінія – кохання Святославового сина Ореста й рудоволосої журналістки Ліни Оверченко. У свою чергу любов виростає із лінії детективної – журналістського розслідування двох пов’язаних між собою смертей, що трапилися в тихому й на позір нецікавому містечку Рябоконі… Крім того, є найцікавіша, як на мене, «міфологічна» сюжетна лінія, яка цікаво дублює попередню, любовну. Адже в просторі фентезі поряд із реальними людьми й напівреальними шаманами мають право діяти питомо українські міфологічні істоти – нявка й домовик-хованець! А міфологічних нявку й хованця своєю чергою дублюють ще дві пари персонажів із «любовної» лінії – кошеня Нявка й великий кудлатий пес породи ньюфаундленд на ім’я Хованець, а також їхні господарі – Орест і Ліна. Утім, як полюбляють казати критики, фабулу переказати можна, а сюжет – зась!

 

 

Що й казати, я би хотіла, щоби підлітки читали саме такі книжки – захопливі, розумні, дотепні, а ще – не без старої віри в те, що «добро завжди перемагає зло». І хоч авторка не аж така наївна, щоби безапеляційно  стверджувати оце «завжди», її письмо лишає по собі хороший присмак, після якого з’являється нехороше бажання поритися в бібліотеках-інтернетах у пошуках наукової літератури про шаманізм. А ще – підібрати на вулиці безпритульного кудлатого пса породи ньюфаундленд і назвати його… а може, Хованцем?

Ольга Бедрик