Людський документ – документ епохи

Людмила Таран Анастасія Лисивець. Спомини. Великий голод. Велика війна. – К.: «К.І.С.», 2008. – 200 c.







Анастасія Лисивець, уродженка Київщини, на свою заощаджену пенсію видрукувала книжечку про пережитий голодомор та поневіряння під час Другої світової. На відміну від зафіксованих інтерв’юерами спогадів українців (наприклад, «Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920-30 років» В. Нолла, 1999; «Усна жіноча історія. Повернення». Керівник проекту Галина Дацюк, 2003) оповідь колишньої вчительки набула ваги не лише людського документу, а й факту в українській художній літературі. Книжка випромінює щирість звичайної сільської дівчини, яка пережила трагічні випробування і зберегла зворушливу чистоту душі. І це живе слово безперечно знайде відгук у душі читача.

 

 

Доля Анастасії Лисивець багато в чому схожа за драматизмом, навіть трагізмом на долі сотень людей, які вчора називалися радянськими. Але вона в свої вісімдесят шість разюче відрізняється від багатьох, бо не тужить за минулим, де була (коли була) ковбаса за два двадцять. Може, тому, що завжди намагалася осмислити, що відбувається з нею і з рідною країною.

 

 

Пережитий у рідному селі, в родині, голодомор, його пекельні епізоди закарбувалися в пам’яті, аби пізніше, у 70-80-ті роки минулого століття, їх виклали у звичайному учнівському зошиті («Спомини» писалися «для дітей і онуків», «в шухляду»). “…Я несла той шматочок хліба й боялася, щоб не зїсти. Я так боялася себе, що не витримаю і зїм. Я помалу почала лизати той шматочок і чманіла від бажання їсти. Але я згадала заплакане мамине обличчя, притиснула той шматочок до грудей і пішла швидко, як могла. Принесла той шматочок  хліба, облизаний з усіх боків, додому, поклала його на столі, і всі ми довго дивилися на нього“.

На очах найстаршої з багатодітної родини Анастасії помирали батьки й сестри. А восени 1934 року Анастасію як школярку-відмінницю зобов’язали виступати під час святкування річниці “Великої революції“: “Голосно говорили промовці про наше щасливе життя, про перемогу колгоспів, про радянську владу, за яку стільки крові трудящої пролилося. Лаяли ворогів, часто говорили слово “смерть“. “Смерть світовому імперіалізму! Смерть куркульству! Смерть зрадникам радянської влади! Смерть фашистам у Німеччині та Італії!“ Прийшла моя черга виступати. Я говорила, що ми щасливі, що ми єдині на світі такі щасливі і вільні діти, бо там, на Заході, люди мучаться в неволі, а бідні діти трудящих помирають з голоду“.

 

 

Анастасія вижила – лише вона і молодший брат з усієї родини. Вступила до Київського університету. Почалася війна. Разом із молодшим братом вона потрапила у вигнання до Німеччини. Невільницька праця почалася з Дрездена. Так драматично обернулося жадане побачення з Європою. Анастасія дістала словничок німецької мови і у вільні хвильки вчила слова й звороти. Двічі намагалася втекти з полону і тільки дивом урятувалася. З приходом радянської армії мало не потрапила за ґрати через свої “німецькі“ щоденники й вірші полонянки. Щирість і відвертість тоталітарна радянська система розцінювала по-своєму…