На козаку нема знаку?..

Олександр Гаврош. Фалічні знаки. К.: Дніпро, 2004. – 72 с.




Ви коли-небудь підглядали у шпарину чужої спальні? Стандартний набір відповідей: «Так» – «Ні» – «Не знаю» (останній варіант особливо інтригує) най не завдає зайвих клопотів. Адже, взявши до рук цю книжку, ви вже опинилися перед дверима чужої спальні.

 

 

«Фалічні знаки» Олександра Гавроша – така собі версія «замкової шпарини» в кімнату, де:

 

 

Першою кішка втекла.

Далі стіл зарипів,

Впав стілець

І зойкнуло ліжко.

 

 

«Надто відвертою» назвав книжку в передмові Ігор Римарук, бо автор «інколи переступає межу». Адже для того, щоб носити високе звання еротичної поезії, «фалічний культ» у літературі направду має ґрунтовно відрізнятися від фольклорної сороміцькості чи банальної вульгарності. У поєднанні з ілюстраціями Олени Ляшенко (такий собі графічний варіант поезії Гавроша) тексти набувають підсиленого звучання. Автор переступає межу, за якою починаються теми, про котрі прийнято говорити хіба у спальні. Та власне вона і є тим «гачком для знайомства» із книгою, вона вабить читача, втаємничує в найінтимніше…

 

 

Сьогодні ви – свідок «уроку музики» з «учителькою гри на тромбоні» й старанних виправ на тему «дівчачі дзвіночки і хлопчачі кілочки». А завтра, може, знайдете кімнату замкненою. Тоді знайте, що її господар пустився в мандри – «вивчає карту жіночого тіла»:

 

 

А онде пустеля Сахара –

гладенька, як стіл мій

письмовий,

м’якенька, як тісто набухле.

 

 

Або бере в облогу горді замки:

 

 

Брама твого замку

відчиняється не часто. Лише

той, хто має до неї ключ,

зможе там

порозкошувати.

 

 

А потім повертається. І якось однієї місячної ночі, коли наш втомлений мандрівник самотньо дослухатиметься до «монотонного «Раз-два, три-чотири…», що долинатиме з горішнього помешкання, ви почуєте його скаргу, породжену нерозумінням:

 

 

Хіба так можна кохатись?

Що це за темп? А де

почуття? Де експресія?

Емоції де?

 

 

У збірці співіснує декілька рівнів текстів. На першому поверсі цього, як дозволю собі охрестити його, «будинку розпусти» мешкають панянки із «хтивими усмішками». Від своїх горішніх колег вони відрізняються браком витонченості та смаку, коли беруться до справи. На другому – вишукані куртизанки – «міс-жокеї чоловічих забав». Ще вище – VIP-кімнати. Вони особливі. Тут не знайдете ані хтивості, ані грайливості, лише щось сакральне: «Ти годуєш мене молоком своїх грудей/ Хмелем своїх вуст, хлібом свого плеча…». Чим не «Пісня пісень», панове?

 

 

Почитайте ці вірші. Знайдіть у них власні фалічні знаки. А якщо ж раптом вас застукають на гарячому, тобто на «підгляданні» у шпарину чужої спальні, – не хвилюйтеся. Це ж поезія – у ній третім зайвим ви аж ніяк не будете!

 

Юлія Стахівська