Межові казки, або Як виплекати стереотипи

Прикордонні. – К.: Грані-Т, 2008. – 80 с. іл. (Серія «Українські народні казки з вузликами»)

Учений-імаголог би плакав від щастя, якби йому до рук потрапила книжка «Прикордонні» із серії «Українські народні казки з вузликами», адже в кожній з дванадцяти казок він знайшов би неоціненний матеріал для дослідження: перипетії відбуваються між зовнішніми сусідами (німцями, поляками, румунами, росіянами, угорцями тощо) й українцями, а також внутрішніми (євреями, циганами) й українцями і, звичайно ж, між самими українцями.

 

Проте не лише дорослим науковцям цікаво почитати або послухати на ніч пограничні казки, а й допитливим ще не окомпютеризованим діткам, які вже знайомі з Івасиком-Телесиком, Котигорошком і Бабою Ягою. Читачі, можливо, вперше зустрінуть Петрика-скрипаля, шевчика-відріжязика, Інджі-бабу й інших.

 

Щоправда, сюжети про те, як відьма забиває погану дівчинку, або пани луплять одне одного по носах, аж юшка біжить, або як чоловік бігає по лісу з мішком, у якому спочиває ним самим забитий пан, або як барин від голоду вмирає, а його кучер і лакей ситі, сказати б, не зовсім навчають добру й справедливості, однак плекають любов до свого національного характеру, гордості за своїх хитромудрих предків. З цього й має починатися патріотичне виховання. Сучасна політика «всезагальної толерантності» напевне би засудила цю книжку, втім, імовірно, оцінила би її оригінальність, національну забарвленість, гумор і автентичність.

 

Варто наголосити на певній енциклопедичності книжки, оскільки в ній дохідливо витлумачено значення й особливості побутових (макогін, шинок, крисаня, постоли і т.д.), історичних (угрин, волость, жовнір, шляхетський рід), культурних (коломийка), релігійних (причастя, свята чаша, сповідь), економічних (дукат, ґендляр) реалій ще не зовсім сивої давнини.

 

Коли йдеться про міжкультурні контакти, тоді й мовне питання завжди стоїть гостро. У «Прикордонних» його вдало розвязано. По-перше, читача залучають до тогочасних мовних реалій  через фразеологізми (порахувати зуби й ребра), застарілі назви (кримінал) тощо. По-друге, переклад іншомовних слів, на які часто натрапляємо, знаходимо в примітках – поліглотом можна стати й у дитинстві! По-третє, обсценну лексику й зневажливі слова теж пояснено (бидло, драб, пан із прозорим прізвищем). І ще про наболіле: навіть маленький читач знатиме справжню відмінність між словами «жид» та «єврей» (до речі, а дорослий читач знає?).

 

Якщо дитина не всотала з молоком матері стереотипні уявлення про інші та свій народи, то «Прикордонні» допоможуть виправити таку неймовірну для носія певної культури ситуацію. І річ не в утвердженні вищості свого народу над іншими, а в критично-гумористичному ставленні як до українців, так і до угорців, поляків, росіян, румунів, циган. Від стереотипів не можна втекти, хоча їх ми нібито давно «кришимо й ламаємо». Гм, цікаво: може, ці межові казки варто запропонувати почитати на сесіях Євро- та й Укрпарламенту?

Ірина Ковальчук