ЯК СВІТ ЛОВИВ ЖІНКУ

Теодозія Зарівна. Вербова дощечка. – К.: contrabanda, 2008. – 294 с.

 

Коли мандрівний філософ Сковорода просив викарбувати на своєму могильному камені вислів „Світ ловив мене, але не спіймав”, то навряд чи задумувався, що підприємливі нащадки надумають у хитрий спосіб, але таки спіймати його, зобразивши на п’ятисотгривневій купюрі. Сучасний прагматичний світ зневажив мислителем, який зневажав гроші. Так само світ пробує зловити головну героїню роману Теодозії Зарівни, поруч із якою читач по вербовій дощечці переходить з одного життєвого берега на інший. 

 

Героїня роману, визнаючи тінь своїм улюбленим житлом у світі, де панує нова релігія „конформізм”, розповідає свою історію, яка водночас і буденна, і підсвічена мерехтливим вогником якогось несучасного світогляду. Так, наче вербовая дощечка пролягла з літератури ХІХ століття в ХХІ. Крізь символи-душі трьох поколінь – бабусі, матері й доньки – проходить образ української жінки, яка віддає молодість і красу майбутньому як податок за невідомі гріхи. Хоча гріхи ці не такі вже й таємничі. Бабуся все життя відділа іншим, правдами і неправдами зберігаючи пам’ять про доньку і піклуючись про внучку. Мати спокутує провини своєї повстанської юності. Донька Настя, промінявши любов на покору, сподівається того, щоб нестримний рух часу оминув її. А нестримна течія історії складається, за її висловом, із абетки „А-Би-Ви-Гі-Дно”, із користі, яка нищить у серцях українців любов і ненависть.

 

Світ хотів змінити і зламати Настю Братківську, однак вона скорилась, і тому вижила, лишившись осторонь всіх, при цьому навіть отримуючи насолоду від улюбленої роботи збирачки вцілілих народних цінностей для музею. Цікаво, що її напозір нікчемне життя багатьох спокушає втрутитись і покращити його. Хоча дівчина зовсім не цього прагне – адже понад усе бажає дізнатися про своїх батьків, а потім живе в очікуванні чогось неминучого, раптового, того, для чого не знайдеш слів, того, що можна тільки проспівати. Загалом, роман Т. Зарівни – це наче розширена до меж одного людського життя пісня, яку починають співати насамоті, а завершують удвох.

 

У цьому романі важко не відчути якусь невідворотно-пронизливу виболеність жіночої сповіді, змученість життєвого досвіду, який зраджує хіба що художня довершеність у висловленні думок. Тобто якщо це пристрасний монолог, то доведений до об’єктивної навмисно логічної оповіді. І спонукає сповідатися невтішна думка про те, що цей минулий час, як осяяння чи спалах, може і не повторитись. І лише так, втиснувши між рядками спогадів змучену жіночу недолю, можна збергіти найцінніше – правду про безжальний світ.

 

Жорстокий світ ловив Настю, а спіймало її лише кохання, яке теж нав’язливо переслідує, але потрапити до нього в полон – це найсолодша доля, від якої тікати зовсім не хочеться. Це саме той стан, коли „душа рветься від того, що ми здаємо екзамен на людину”, і ціна цього іспиту – життя, а нагорода – любов.

 

Максим Нестелєєв