ДЕННИКИ ЯК ФОРМА НЕПРИСУТНОСТІ

Сорока Петро. Денники (2004–2005). – Тернопіль: ПП Сорока, 2006. – 362с.

Щороку поличка Петра Сороки поповнюється черговим виданням його денників. Цьогоріч пан Петро порадував читачів особливо розкішною книгою, куди увійшли інтроверсійний, літературний і ліричний денники за два роки – 2004 і 2005. Стверджуючи, що жанр денника – один із найскладніших у літературі, а проте маючи певність, що його життя без денників утратило б свій вищий сенс, Сорока, як ворона, стягує докупи все, що блищить. І хоч не все воно однаково блискуче, та щоразу дивуєшся, надибуючи такі яскраві думки, як, наприклад, оця: “Що таке поезія, я не знаю, але я знаю, що таке світ без поезії”.

 

Така вже нам випала доля – жити в епоху, яка не схильна до епосу. А також – до пафосу. А ще – до мімезису й катарсису, якщо вже на те пішло. Це епоха усвідомлення, що все вже сказано про все, тому (цитую російську дослідницю О. Касаткіну) нотатники й щоденники стають найбільш ходовим жанром. Причому розлогі твори, що зростають на цих донедавна марґінальних типах письма, нерідко виявляються програшними, незважаючи на свою шалену розрекламованість, як-от “50 хвилин трави (коли помре твоя краса)” Ірени Карпи. Бо немає в текстах молодих-скороспілих літераторів центрального стержня, хребта, на якому трималися б ті хаотичні нотатки. Є лиш пофіґізм, філологізм і – відсутність визрілого життєвого досвіду, яка маскується тими ізмами. А звідси й дев’ятий вал просебеписання (С. Пиркало, І. Карпа, Н. Сняданко), який засвідчує: коли писати ні про що, то пишеш ні про що. Наприклад, про свої доволі типові вештання по горах, печерах і закордонах.

 

Нотатки П. Сороки – це результат усвідомлення, що люди люблять читати спогади й історії з життя, бо нині в літературі того “живого життя” якраз і бракує. Він виводить цілу галерею неповторних людських типів – селян, художників, поетів, із якими його зводила доля. Тут його спілкування з живими й неживими класиками, з природою, з книгами, з “пацанами”, якими він опікується як старший товариш і християнин… Тут вектор, спрямований угору, живе народне слово, замилування світом, зачудування людьми і – безмежна любов до всього цього. Нотатки Петра Сороки надто вирізняються з потоку зиперно-триперної літератури, покликаної до життя комплексами, від яких і Фройд заридав би, гормональними змінами в організмі чи, ніде правди діти, старечим маразмом.

 

Звичайно, не минути в денниках повторів, автоінтерпретацій і суперечностей, а також спроб самоаналізу, які часом трактують як самомилування. Але, беручи з полиці той чи той випуск денників П. Сороки, щоб перегорнути сторінку-дві, раптом ловиш себе на тому, що жадібно читаєш їх, стоячи під полицею ось уже годину. А після прочитання книжки мимоволі виникає враження, що денники – це особлива форма неприсутності пана Петра в “сучлітпроцесі”. Неприсутності свідомої й добровільної, як і мовчазна й висока неприсутність у цьому “сучліті” Ліни Костенко.

 

Олександр СТУСЕНКО