Більше, ніж сто шістдесят знаків

Остап Сливинський М’яч у пітьмі. – К.: Критика. – 2008. – 56 с.

Поезії Остапа Сливинського читати направду важко. Подеколи доводиться продиратися крізь згустки метафор, які ось так зразу й не вловиш, а вловивши – забуваєш, про що вірш. І чи був вірш про щось? Зрештою, у випадку поезії рідко коли можна чітко вловити про це саме «щось», власне, саме в тому і полягає її, сказати б, «поетична» специфіка.

 

           

Тому ви по-своєму матимете рацію, сказавши після перших прочитаних сторінок «М’яча в пітьмі», що ця книжка – «ні про що». Звісно, її неможливо переказати, адже вона не має фабули, на відміну від більшості прозових творів. Це – розмови ліричного суб’єкта із тільки йому відомими «ти», а подеколи це навіть не діалоги, радше монологи, для яких не обов’язково має бути зовнішній слухач. І читач, хоч як би йому не було прикро, не має шансу вклинитися в цю розмову, хіба що підслухати краєчком вуха й вихопити щось дуже для себе важливе, якусь маленьку істину, як-от те, що «десь є міністерство відповідей, хтось повинен закінчувати історії».

           

Утім, книжка про любов. І про світло. І про мовчання. Невипадково за її текстами зовсім нещодавно було знято фільм «Безтілесні коханці» – про двох людей, які живуть у різних світах і не можуть зустрітися… І любов у цій на позір такій чоловічій (все ж таки у назві є м’яч – улюблена іграшка чоловіків!), ба навіть маскулінній книжці особлива, її важко вловити й сказати точно, що ось так, так, саме в цих рядках ідеться про любов: «Вір мені, світелку / Навіть коли – / коли з дна підходять тіні риб, іскристих у сонці – і я бачу їхній каламутніший / бік, плутаюся, палю наосліп – навіть тоді – / вір мені, світелку». Так, і про мовчання. Про те, скільки може вмістити в собі вірш на сто шістдесят знаків – такий невеличкий, невагомий, однак навдивовижу місткий, який «протікає, ніби погано закоркована пляшка».

           

І ви напевне здивуєтеся, чому це раптом книжка про любов названа «М’яч у пітьмі», а не, скажімо, «Любове, ні! не прощавай», як у визнаного майстра любовної лірики Миколи Вінграновського? Тому що поезія – це гра, і часто-густо це справді гра м’ячем у пітьмі: поет не знає, куди поцілить його випадкова алюзія чи вихоплений із пам’яті шматок чужого тексту. А «М’яч у пітьмі» справді зітканий із цитат – правдивих і неправдивих, із постатей, яких неможливо знайти в Ґуґлі, а тому сумніваєшся у їхньому існуванні, як-от, приміром, я досі не впевнена, чи існує такий собі Боґуш Золаї, який сниться авторові на сторінках 30 і 31… Однак від того, зізнаюся, тексти не стали менш цікавими, радше навпаки – я знову і знову лізу в пошукові системи, вводячи одне й те саме ім’я – «Боґуш Золаї, Боґуш Золаї…» Й отримую одну й ту саму відповідь, помножену на сотні сторінок: «Мені сниться Боґуш Золаї, / бачу його кришталеву руку з налиплими парашутиками кульбаби…» І, як сказав би сам Остап ув одному з віршів, я чекаю відповіді, а зворотної адреси нема. Тому лишається ще раз і ще раз перечитувати книжку про любов, світло і мовчання, раз по раз перериваючись, аби поганяти м’яч у пітьмі.

Ольга Бедрик