Поезія, яку не вип’єш одним ковтком

Оксана Максимчук. Ксенії. – Львів: ЛА «Піраміда», 2005. – 204 с.

 

Так писати не можна. Так легко, так незвичайно і – чудесно. «Ксенії» – це коралі з намистин абсолютно різних кольорів і форм, але саме в тому його неповторність та гармонійність. Тим більше вражає, коли дізнаєшся, що ця книжка ─ поетичний дебют авторки, Оксани Максимчук. Дебют, безсумнівно, вийшов вдалим, спростувавши всім відому приказку про «перший млинець». А ще вразило те, що живучи за кордоном і спробувавши віршувати англійською, пані Оксана повернулася до української мови. До того ж, поетеса вже переклала англійською 150 українських народних пісень і почала перекладати «Палімпсести» Василя Стуса. Однак зараз ми говоримо про її авторську поезію.

 
Книга фактично складається із двох збірок – «Слово в дорозі» та «Ксенії». Авторка обох збірок одна, але які ж вони різні! Перший розділ – якийсь, сказати б, юний – із коханням, патріотизмом, романтикою кав’ярень, дощу, неба… У поезіях «Слова в дорозі» багато малярства ─ вірші та етюди видаються надзвичайно живими, пульсуючими, наче гарно промальовані полотна. Поезії хочеться розтягти на цитати. «Тебе любити – так безмежно просто…», «Любовей і корид ніщо не розділяє», «Мені лиш неможливості відкрито». Так просто і геніально – про головне. Водночас рядки не переобтяжені складними метафорами та символами. Поезії «Слова в дорозі» можна назвати весняними – адже в цих віршах Весна безчестить дерева, хмеліє пульсик соловя… Дехто, мабуть, після прочитання назве поезію пані Оксани «урбаністичною», проте я б не сказала, що образ міста є домінуючим – а надто у першій збірці. Тут більше почуттів ─ не важливо навіть, яких саме: любові чи приязні, смутку чи розпуки. Головною у «Слові в дорозі» є чуттєвість. Чуттєвість, і трохи язичництва – метафоричного, і від того злегка втаємниченого…

 
«Ксенії». Цей розділ складніший та й просто – інший. Не хочеться говорити банальностей на кшталт «поетеса еволюціонує» ─ вона просто відкривається читачеві з іншого боку. Поезія стає об’ємнішою, з’являються абсолютно інші грані. На відміну від «Слова в дорозі», на першому місці стоїть вже не чуттєвість, а філософічність. Вірші пронизані якоюсь загадковістю і недомовленістю – іноді вони мозаїчні, і треба трохи поміркувати, щоб розгадати їх. Проте це позитив: кожен читач може шукати свої ключі до розгадування, й відгадка не обов’язково мусить бути одна.

 

 
У «Ксеніях» авторка звертається і до «вічних» образів: Офелія, Ехо, Пєро, Коломбіна. Як на мене, не обов’язково, щоб кожен поет віддавав данину вічним образам, бо в цьому є щось традиційне, затерте. І, на жаль, надто оригінальними потрактуваннями похизуватися вдається не завжди.

Натомість цікавими є елементи звукопису – авторка широко використовує алітерації й асонанси, що надає окремим віршам неповторного шарму. У цілому ж, метафоричність збірки досить незвичайна, захоплює ніби зненацька – «місяця масляний писок», «зграбнопальці циганські дощі», «кав’ярень жовті привиди» – свіжо! Певно, саме це і є головним для сприйняття.


«Ксенії» – це келих поетичного коньяку. Його не випєш одним духом, бо такий напій треба смакувати маленькими ковточками. Увечері. Восени. Бажано у листопаді. Коли дощ наманікюреними пальчиками стукає у вікно…

 

 

Віра Наливана