Трикнижжя смерті

Данило Кіш. Книга любові і смерті: Трикнижжя оповідань / З серб. перекл. Алла Татаренко. – Л.: ЛА «Піраміда», 2008. – 300 с.

 

Поезія зазвичай має менше читачів, ніж проза. Мала прозова форма має менше читачів, аніж велика. Таким чином, у градації читацького сприйняття жанрів роман знаходиться на найбільш вигідній першій сходинці, лірика – на упослідженій останній, а оповідання – на почесній другій. Так би мовити, срібна медаль за читацькі симпатії.

 

Книга оповідань сербського письменника Данила Кіша, що вийшла у перекладі Алли Татаренко, є чудовим зразком для того, щоб переконатися у складності та принадності оповідання. Видання заслуговує на увагу вже завдяки тому, що книга побачила світ завдяки підтримці Міністерства культури Республіки Сербія – це свідчить про знаковість письменника, який за датами життя і творчості належить минулому століттю; не менше для якості видання важить і висока майстерність перекладача.

 

Але не це є найголовнішим. «Книга любові і смерті», яка є зібраними під однією палітуркою трьома збірками, цікава для простеження феномену окремо взятого оповідання і єдності багатьох текстів одного автора.

 

Отже, чим є оповідання Кіша? Короткими замальовками, розробками нав’язливих тем, літературними ігрищами з купою алюзій та перегуків (і, за канонами постмодерну, годі намагатися відділити реальні джерела від фіктивних, існування яких обмежується фантазією автора). Цікавою є різноманітність стилів: готика історії про дзеркало невідомого, стилізація під апокриф тексту «Симон Чудотворець» та заглиблення у світ відчуттів «Легенди про сплячого», автобіографічність (чи псевдоавтобіографічність?) оповідання «Лютня і шрами». Значні стрибки між методами письма не є ані пробами пера, ані пошуком власного почерку. Це однаково рівноправні вияви творчої особистості. Тим збірка оповідань і багатша за роман – якби письменник дозволив собі такі перепади на сторінках одного твору, то заслужив би, щонайменше, спантеличене нерозуміння читача.

 

Але єдність тем, перегуки та переплетіння, випадкове виринання персонажів одних оповідань на сторінках інших, тлумачення написаного раніше, переповідання автором деталей процесу творення – все це формує враження цілісності. Тема тоталітарного суспільства, безглуздого борсання мізерної людської істоти в лабетах несвободи знаходить безліч втілень: від псевдоісторичного дослідження мандрів страхітливого посібника для тиранів («Книга королів та дурнів») до біографій страждальців («Гробниця для Бориса Давидовича»). Цікаво, що описові тоталітарної системи не властиві глобальність і пафос, якими так насичена українська література схожої тематики: у Данила Кіша просто люди з перипетіями життя – безглуздими, нелогічними, випадковими зустрічами, словами, коханнями, катуваннями, каторгами, звільненнями, смертями.

 

Осмислення смерті як центровий стрижень усіх оповідань книги не залишає присмаку параноїчного повернення, адже смерть у текстах потрібна не для милування руйнацією, а як крапка для життя. З цього погляду вершинним можна назвати оповідання «Енциклопедія мертвих»: у ньому йдеться про книгу, що містить статті про померлих, і в кожній з них ретельно, до найменших дрібниць, зафіксовано унікальний світ, що існував у сприйнятті окремої людини. Це оповідання демонструє всі переваги жанру: воно водночас є згустком роману і перетікає в метафоричність поезії.

Віта Левицька