«ШКОЛА СКАНДАЛУ» по-європейськи

Мануела Ґретковська. Європейка. — Київ: Нора-Друк, 2006 — 318 с.

У себе на батьківщині Мануела Ґретковська міцно асоціюється зі скандалом. І сама вона настільки увірувала у власну скандальність, що принесла її – як мінімум, у вигляді своєї останньої книги – і за кордон, зокрема, до нас. Якщо хтось ще й не мав нагоди бодай погортати будь-яку попередню книгу Ґретковської й скласти власну думку про ступінь скандальності цієї авторки, то, почавши літературне знайомство з польською письменницею з «Європейки», він ще на першій сторінці переконається: це справді різко, провокативно й талановито – гримуча суміш. (Проте не менш від того інтелектуальна й філософська. Так що насправді суміш ще більш гримуча…)

 

Важко навіть сказати, що в «Європейці» викликає найбільше здивування. Можливо, це яскрава картина чужого життя, чужого побуту, чужої країни, що постала на зовсім інших традиціях – з усім похмуро-урочистим католицьким спадком? А може, це сама постать авторки: адже її книга – це звичайний щоденник незвичайної людини – з блискучою рефлексивністю, вродженою жіночністю та гострим розумом (причому – що взагалі є чимось уже зовсім фантастичним – з цілком органічним поєднанням усіх цих рис)? Хтозна… А може, це гідний шани переклад Софії Андрухович, який незбагненним чином створює повну ілюзію оригіналу (попри всю специфічність стилю Ґретковської)? Напевне, на це питання кожен читач має відповісти самостійно. Але погодьтеся – приємно, що існує така кількість відповідей (причому кожна є правильною – парадокс, але ж правда…).

 

Отже, ніякого художнього вимислу – «що бачу, те й співаю». Утім, Ґретковська бачить настільки багато, що мимоволі починаєш і собі звертати увагу на різні дива, щедро й непомітно розкидані по буденності. Власне, дворічна дитина, постійне прибирання, спорадичні походи в кіно, зустрічі з друзями та родичами, продаж квартири та переїзд до передмістя – кого цим здивуєш? (Правда, і постійна участь у різних телешоу та інтерв’ю для всіляких часописів уже з перших сторінок починає сприйматися як щось цілком буденне, нормальне й закономірне.) Але Ґретковська спочатку ілюструє відому тезу про те, що можна бачити просто калюжу, а можна бачити в ній зорі, а потім виходить за рамки цього твердження: письменниця не просто підмічає якісь цікаві моменти (врешті-решт, це просто святий письменницький обов’язок), а проводить глибокі філософствування.

 

Цілком закономірно, що «Європейка» поповнила серію «День Європи» – адже ця книга, попри свою начебто «польськість», є загальноєвропейською – якщо цей термін коректний щодо літературного твору. Адже головна героїня – вона ж авторка – ставиться до співвітчизників, як жителька цілком цивілізованої Європи – до варварів. Звичайно, на всіх рівнях – і на побутовому («Вистачить контактів із поляками (людний тиждень) – і я починаю рачкувати від страху»), і на ідеологічному («ХХІ століття – і польська цензура на письменників? ХТО Я ТАКА, що не вміщаюсь у рамки й поняття інтелектуальних бонз?»). Тому читання «Європейки» є подвійною насолодою: як від впізнавання близького й співзвучного, так і від бачення того, що «багаті теж плачуть» – бо у нас таких «європейських» проблем не виникне ще дуже й дуже довго…

 

І не факт, що це погано. Принаймні, поглянувши на Європу очима Ґретковської, мимоволі відчуваєш приступ щемної любові до рідної землі…

Надія ДІБРОВА