Про постмодернізм із марксистської точки зору

Джеймісон Фредрик. Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму / Пер. з англ. П. Дениско. – К.: Курс, 2008. – 504 с.

Розмови про постмодернізм уже не мають того ефекту, що колись: зі слова стерся блиск новизни. Аргументи «за» чи «проти» висувають тепер лише найпослідовніші фанатики, яким це досі не набридло. Менш захопливі й складніші дискусії стосовно того, що взагалі таке цей постмодернізм, показали невдячність будь-яких спроб визначити поняття.

 

 Кинути дрів до майже зітлілого вогнища дискусії ризикує щойно виданий переклад відомої праці Фредрика Джеймісона «Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму». Тим більше, що написано цю книжку з найменш відомого в Україні набору західної теорії – а саме з погляду марксизму. Можуть заперечити, що якраз марксизм у нас знають аж занадто добре, однак прочитання цієї книжки мало би переконати в протилежному. Проблема тут лише в тому, щоб прочитати, – надто вже складно пише автор, і навіть хороший переклад Петра Дениска не ладен спростити це письмо.
 

Джеймісон розглядає постмодернізм не через перелічування його формальних рис; йому йдеться про демонстрацію тісного зв’язку культури й суспільства на сучасному етапі, характеризованому як «пізній капіталізм». Стосовно останнього постмодернізм виступає «внутрішньою логікою культури». У пізньому, або ж мультинаціональному своєму варіанті капіталізм досягає найповнішого вираження, що призводить до цілковитого перетворення всього, з культурою включно, на товари в межах ринкової економіки. До інших рис епохи Джеймісон зараховує втрату відчуття історії (недарма недавно заговорили навіть про кінець історії як такої), втрату глибини (аналоги з інших праць – симулякри в Бодріяра, суспільство спектакля в Гі Дебора тощо), злиття високої та масової культури тощо. Своїх висновків автор доходить не так через простий опис постмодернізму, як через аналіз причин усіх цих явищ – передусім, звісно, соціальних причин. Окрім загального огляду «логіки культури», який сконцентровано в першому й останньому розділах, до книжки вміщено також детальні й проникливі рефлексії стосовно сучасної теорії, літератури, архітектури, кіно тощо.

 

 Часом здається, що Джеймісон аж надто скептичний; його тон у деяких інтонаціях нагадує таке знайоме моралізаторство високочолих і «глибоких» снобів, що звикли не задумавшись відкидати все нове. Але тут маємо інший випадок. По-перше, не дуже він і відкидає – навіть зізнається в щирій симпатії до багатьох творів постмодерної культури (з погляду естетичного смаку, а не критичної оцінки явища: це слід розрізняти). По-друге, постмодернізм для Джеймісона – не тільки і не стільки похмурий вислід дедалі тотальнішого всевладного капіталізму, а й шанс виходу із ситуації, шанс «пригадати» історію й похитнути наявну культурну гегемонію.

 

 Навряд чи всім припаде до душі такий, хоч і вдосконалений, варіант марксистської критики культури. У нашій інтелектуальній моді сама згадка про економічні чинники чи бодай суспільні обставини вважається поганим тоном і поверненням до радянщини. Що ж, кожен має власну думку; однак прочитати цю книгу, подумати над нею гуманітарієві варто в кожному разі.

Ігор Самохін