Пригоди філософа–кавомана в країні більшовиків

Лапікура Валерій і Наталя. Поїзд, що зник – К.: «Нора Друк», 2004

Перш ніж почати шукати чергового злочинця, київському менту Олексі Сироті треба вирішити одну проблему – випити каву, відшукати яку в центрі української столиці значно складніше, аніж зниклого без вісти прапорщика.

 
Читачі, яким сьогодні за сорок, розуміють основну проблематику книги Валерія та Наталі Лапікур «Поїзд, що зник», випущену видавництвом «Нора Друк». Відомі тележурналісти повертають нас у 70-ті роки минулого століття. Тоді дефіцитом було все, навіть звичайний чай. А місць, де можна було випити бодай розчинну каву, в Києві було обмаль. І черги за кавою, що її розливали в звичайнісінькі гранчаки, винайдені скульптором Вірою Мухіною, були неймовірними і безнадійними. Але справжні українські радянські кавомани вперто витрачали в них не лише обідні перерви, а й робочий час. Бо, за Лапікурою, ковток недоступної кави дорівнював у радянські часи ковтку свободи.

 

Власне, Валерій Лапікура у зазначений час був одним з найбільш успішних речників ідеології, досить тонко обстьобуваної у його детективах. Але виправдовує його те, що ці повісті написано не як мемуари, а безпосередньо з натури.

 
Прочитавши в телеефірі «правильний» текст, журналіст Лапікура повертався додому, пив каву і перетворювався на письменника. Я особисто бачив ці повісті в машинописному вигляді ще років двадцять тому. Отже, ці ретро-детективи – не данина часу і не запізніле каяття, дуже популярне протягом останніх десяти років. Це справді читабельні тексти, написані не лише в традиціях 70-х, а й у кращих традиціях детективу.

 
Чому активні гоніння на цей жанр знову почалися саме всередині 70-х? Бо він передбачає нестандартні дії та вчинки всередині сталої схеми. Герой не може розкрити злочин, якщо його особистісна свобода обмежена інструкціями, вказівками згори, циркулярами та святенницькою мораллю, панівної в країні більшовиків. А сищик у повістях серії «Інспектор і кава» готовий діяти нестандартно.

 

В інший спосіб не розкрити таємницю зникнення прапорщика Радянської Армії, який виявився сексуальним садистом. Інакше не зловити шахрайку, що спеціалізується на серійних отруєннях партійних чиновників середньої та вищої ланки. Нарешті, тільки так можна дізнатися, куди й чому зникли сотні пасажирів київського метрополітену.

 

Пікантність ситуації в тому, що Олекса Сирота, котрий іде до істини через усі характерні для тоталітарного суспільства перешкоди – не просто мент, а мент із вищою освітою, випускник філософського факультету. У це, коли чесно, віриться менше, аніж у існування під землею таємничої гілки метро під охороною КДБ. Але віра в існування «культурного» сищика характерна для інтелігенції 70-х років. Ось вам ще одна ознака хорошого детективу: від самого свого зародку цей жанр визначався теоретиками як «міська казка». Чистота жанру в сучасному українському детективі  – явище рідкісне. Тому приємне.

      

 

Андрій Кокотюха