МІЖ СВІТАМИ

Марина Гримич. «…Мак червоний в росі». – К.: Дуліби, 2005. – 192 с.

«…Мак червоний в росі» – настроєва і якась дуже самостійна книжка. Низка містичних пригод навколо її створення, про які згадано в анотації та які розповідають видавці, напевно, має, даруйте за каламбур, якісь реальні підстави. Жодного суголосного враження від прочитання ще почути не вдалося: вона наче підсуває кожному окремому чительникові його власний зміст. Хтось бачить у ній відлуння національних трагедій, інший – київську зарозумілість, дехто помічає надмірну увагу до питань сексу, для когось це звичайнісінький містичний роман або навіть і вигадки наповненого по вінця фольклором автора. Однак пропоную не покладатися на відгуки інших і визначитися з враженнямисамостійно, хоч це й буде непросто, адже історичні, психологічні й світоглядні пласти, які зачіпає авторка, можуть розвертатися у вашій уяві зовсім несподівано.

 

Отже, чому «національні трагедії»? Персонажі твору – реальні й нереальні 40-45-річні чоловіки й жінки. Тобто народилися вони в батьків, яких нині називають шістдесятниками. Дитинство та юність у родинах тогочасної україн­ської інтелігенції не можна назвати безтурботним. Подвійні стандарти поведінки, постійний контроль, аби не сказати чогось, що було почуте вдома, глуми однокласників відкладали трагічні відбитки на психіці дітей. Багато хто не витримував, обираючи інше – просто піти з життя. Простіший чи складніший шлях вони обирали, –
невідомо…

 

Товариство колишніх однокласників, а тепер доволі успішних зрілих людей вирушає в Карпати разом іноземним гостем. Чужинцюхочеться відчути місцеву екзотику й поспілкуватися з розумними людьми – письменником, науковцем, мистецтвознавцем… Але потрапляє компанія в дивне місце. З часом та простором відбуваються там наче аж божевільні речі, змушуючи декого замислитися, чи живі вони взагалі?

 

А так усе – як у звичайнісінькому буденному житті. Редактор читає рукопис, дружина влаштовує сцени ревнощів, водій застряє над прірвою на засніженій гірській дорозі, на телефонний виклик відповідає… давно померла однокласниця. У хату постійно ходить колоритний місцевий вуйко, якого бачать лише двоє з усіх присутніх у ній. Уночі ж цей «привид»-гуцул кохається з котроюсь із присутніх жінок, а, може, то просто вітер солодко стогне в комині. Правда ж, майже як у буденному житті? Передчуття незвичайного посилюються.

 

Провідний мотив роману– блу­кан­­ня між світами – викликає потужні асоціації зі Стівеном Кінгом (та оскільки в критиці сучасних авторів стало вважатися за поганий тон когось із кимось порівнювати, залишмо це поза об­говоренням).

 

А починалося все тепло й затишно. «Ляля лежала з рукописом свого колишнього коханця на колінах і дивилася на перехрещені гілки двох старих дерев – зовсім як на літографіях 60-х років – дерев старих як  цей світ як цей київський провулок як цей дім у центрі старого Києва як оці рами на вікнах…» Починалася історія ностальгійно й щемно. Втрачене не завжди може стати минулим. Воно завжди може бути поруч, але не дай боже потім вирішувати непевну проблему: чи не став минулим ти сам.

 

А, може, це і добре – бути минулим?

Тетяна Щербаченко