Від червоної історії до різнокольорової

Мирослав Попович. Червоне ХХ століття. — К.: АртЕк, 2006. — 636 с.

Поки історики сперечаються, філософи мовчать і збирають враження. Поки історики занурюються в тонкощі й подробиці давнього (а хоч би й недавнього) минулого, сумлінно каталогізуючи події політичної та соціальної історії, філософи намагаються створити з поодиноких фактів цілісну картину, побачити за вельми супе­речливими деревами безсумнівний ліс органічного розвитку людського суспільства. Поки українські історики за інерцією «штампують» тенденційні нариси про минуле, філософи вже взялися його переосмислювати й вибудовувати нові концепції. Книжка видатного українського філософа Мирослава Поповича «Червоне ХХ століття» — спроба саме такого переосмислення останніх ста років, у яких жила Україна.

 

У цій праці автора цікавить не тільки й навіть не стільки політична історія, скільки її людський вимір. Головні дійові осо­би «Червоного ХХ століття» — не генсеки й не прем’єр‑міністри, а «пересічні» громадяни. Доктор філософських наук Попович сам заявляє, що не претендує на об’єктивність. Для нього історія рідної країни, скрученої вузлами трьох великих воєн, є невіддільною від загальнолюдської історії  — і ця теза набагато патріотичніша за спроби представити наше національне минуле як унікальне й неповторне.

 

Праця «Червоне ХХ століття» містить багато цікавих ідей та унікального матеріалу. Скажімо, Мирослав Володимирович першим серед українських науковців надав детальний опис та аналіз вірменського геноциду за часів Першої світової війни, чого, напевно, ніколи не зроблять інші історики, надто заклопотані доведенням того, що українці — найнещасливіша нація на землі. Також цікавою є концепція «історичного» початку нашого століття, який не збігається з «хронологічним», — за твердженням філософа, ХХ століт­тя по­чалося не 1900‑м роком, а 1914‑м. Перша світова війна, на його дум­ку, перевернула суспільство догори ногами, людство вийшло з горнила війни оновленим: загинули чотири величні імперії, на їхньому місці постали омріяні малими націями незалежні держави, які, втім, швидко капітулювали перед натиском найстрашнішого винаходу ХХ століття  — тоталітаризмом.

 

Утім, ви не знайдете в книжці однозначних потрактувань. Скажімо, символічною є сама назва: пан Попович називає червоний колір домінантним у забарвлені ХХ століття. Червоний — колір крові, колір комунізму, колір агресії. Але водночас червоним є і палке, гаряче серце, а відтак автор уважає, що ХХ сторіччя — найжорстокіше, але й найпрекрасніше з усіх попередніх. 15‑го вересня 2006 року Мирослав Попович узяв участь в інтерактивному чаті з читачами журналу «Кореспондент» — видання, за версією якого вчений увійшов до сотні найвпливовіших людей України. На питання одного з учасників розмови про те, яким кольором, на думку п. Мирослава, будуть забарвлені наступні сто років, автор відповів, що йому не хотілось би бачити ХХІ століття монохромним. Життя, на його думку, повинне бути барвистим, але гармонійним. «Необхідно вірити в прогрес, вірити у те, що в наступному столітті не буде кривавих відтінків», — закінчує свою думку філософ.

Ганна Каневська