Химерна оповідь без початку й кінця

Міхаель Енде. Нескінченна історія. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2008. – 560 с.

Давно, ще з дитинства, пам’ятаю, як зачаровував мене дракон Фухур, більше схожий на великого кудлатого собаку, і книга, в яку можна зануритись у прямому, а не переносному сенсі. Та то було в кіно. По-справжньому ж відчути цю історію можна, тільки читаючи казку.

Усе дуже просто – потрібна лише книга, велика стара книга з двома зміями на обкладинці, книга з такою ж самою назвою, що й казкова історія Міхаеля Енде. І тоді вже з першими сторінками стає важко збагнути, де вигадка, а де дійсність – адже так майстерно автор змішав казку і реальність. А щоб потрапити в казку, достатньо навчитися вірити в себе і свої сили, створити собі ідеал і стати ним. Шлях цей тернистий, проте шляхетність закладена у кожній людині. Її дещиця є навіть у Бастіяна-читача, товстого і не дуже спритного хлопчика-аутсайдера. І вона, ця шляхетність, здатна врятувати світ і завоювати прихильність Дитинної царівни. 

 

Зрештою, дуалізм притаманний не лише змісту, а також формі оповіді, адже сама книга Міхаеля Енде радше химера, бо це вже не казка, але ще й не фентезі.

 

Чим відрізняється казка від фентезі? Обидві містять вигадку, але є такими ж різними, як ін і янь. Це як дитяча загадка: що більше важить – кіло цвяхів чи кіло пуху? Зрештою, ваги показують однакову масу але справа тут у складі. Бо скільки б автори фентезі не вводили у свої твори казкових героїв, скільки б не декорували все принцесами, замками, драконами, їх історії залишаються важкими, як кілограм цвяхів. Натомість казка завжди м’яка, завжди приємна, наче пух. Фентезі підпорядковано законам логіки, казка ж сама створює закони для себе. І десь є межа, що перетворює казку на фентезі, межа, на якій ще існує гармонійність казки, але з’являється щось зовсім нове, нез’ясовне, з чого з часом і розквітає квітка фентезі на місці зів’ялої квітки казок. На цьому місці й виникають книжки на кшталт «Нескінченної історії» – дитячі книжки з дорослим обличчям. Книжки, в яких ще можливе ненав’язливе привчання до шляхетності та виховання ідеалів, але можлива поява алегорій на кшталт вежі зі слонової кістки, де мешкає Дитинна царівна. Тому й не знаю, кому більше радити книжку – дітям чи їхнім батькам, яким не вистачає справжніх див. Бо книга Міхаеля Енде особлива, як і сам автор – дуже відомий німецький письменник-казкар. Його, щоправда, більшість наших читачів знає не за книжками, а чи то за мультфільмами, чи то за фільмами, знятими за його неперевершеними творами – «Нескінченною історією» та «Чарівним напоєм».

 
І ось, нарешті, майже через 30 років книжка, а насправді  ціла країна – Фантазія, заговорила українською мовою. Та ще й як вправно – ніби й народилася не в далекій Німеччині. Щоправда, як тут не заговориш, коли сам Юрко Прохасько – відомий львівський перекладач – особисто доклав до цього зусиль.

 
Залишається сподіватися, що пан Прохасько й далі продовжить цю справу. І крім Бастіяна, Фухура і Атрея українською також заговорить мій улюблений кіт Мауріціо.

 

Світлана Василенко