Моторошне виття журналіста

Євген Є. Голодні пси сенсацій. – К.: Зелений пес, 2006. – 608 с.

Що ви знаєте про вовкулаків? Майже нічого. Хіба лише ─ їх перевтілення відбувається через місяць уповні, їхнє моторошне виття примушує холонути кров у жилах, і не приведи Господи зустріти такого… А що вам відомо про журналістів? Так само, майже нічого. Звідки вам знати, що вони чимось подібні до вовкулаків, тільки керує ними не Місяць, а Сенсація.

 

Саме про них ─ перевертнів від газетної справи ─ розповідає новий роман Євгена Є. Книга є хронікою буднів одного журналіста. Єдине, чого ви не знайдете на шести сотнях сторінок ─ це буденності. Все решта: розслідування, переслідування, жахливі вбивства, банди, колишні вояки, всемогутні міністри, повії, і головне, редактори та журналісти ─ є аж із надлишком. Сюжет не надається до лінійного переказу – він розвивається нібито по спіралі. Головний герой, «голодний пес» Барес О. коло за колом намотує жахливі пригоди, кожна з яких за небезпечністю перевершує попередню. Гнаний невситимим потягом до Сенсації, часто він настільки нерозбірливий у методах і цілях, що здається, ніби єдиний його принцип вкладається у фразу: «Газети можуть усе. Особливо у вмілих руках».
 

Накрутити шістсот сторінок тексту суто кримінальним чтивом нескладно, особливо якщо ледь не половину книги складає теорія журналістики. А от вкласти між рядків філософський підтекст не так просто. Тож якщо вам нічого не відомо про роботу голодних псів сенсацій ─ прочитайте цей роман, і ви довідаєтеся, за якими критеріями журналісти поділяються на вовків, сявок та мопсів; хто такі «пацюки» і для чого вони потрібні; де мешкає журналістська «ікра» й чим промишляють папарацці-винищувачі. Словом, усе те, про що на жодних факультетах журналістики не зможуть розказати жодні сивочолі професори, розповість у «Голодних псах» практик ─ Барес О.

 

«…Я вийшов позитивним героєм коміксу. Про мене хотілося писати. Дивлячись на мене, хотілося знати, що зі мною буде далі»…

 

Саме таким і виглядає головний герой на сторінках роману. Образ вкладається у концепцію ідеального чоловіка, сформовану американськими кримінальними фільмами: неголений, недбалий у одязі, завжди із пляшкою і цигаркою в зубах, однаково вправний зі зброєю, за клавіатурою комп’ютера, за кермом авто та в ліжку з черговою красунею. Нереально? Але ж гіпертрофованість ─ це загальна риса книг Євгена Є. Якщо голодний пес пише статті ─ то півсотні за ніч. Якщо йде отримувати гонорари ─ то бере для цього велику валізу, щоб влізли гроші. Якщо на пса полюють бандити ─ то не одне угрупування, а всі, які є в місті. Багатії платять по два мільйони на рік за право бути членами заміського клубу. Жителі пришосейних сіл тримають під ліжками рушниці для самозахисту…

 

Що ж. Припустимо, ці описи співвідносяться із реальним життям десь так, як у тій байці про сто вовків: «То може, не сто? ─ Ну, один був. ─ І який? ─ Маленький, сіренький, а хвостик, як шило». Але ж диму без вогню не буває. І епатажні заголовки, цитовані в романі, залишають відчуття дежавю. Десь ми вже чули це моторошне виття журналістів.

 

Віта Левицька

Придбати книгу Євгена Є  «Голодні пси сенсацій» в інтернет-магазині ВсіКниги.