«Наме» з часу і котів

Карасу Більґе. Сад спочилих котів / Пер. з турец. О.Кульчинського; худ.-оформлювач Є. Вдовиченко. – Харків:Фоліо, 2010. – 286 с.

Сама назва книжки заворожує читача, не кажучи про чарівливе оформлення обкладинки, з якої на тебе крізь проріз дивиться маска… з очима кішки… Цей погляд і людський, і тваринячий водночас. Як і сама історія, що оповідається в книжці Більґе Карасу в перекладі Олеся Кульчинського (перекладач романів турецького Нобелівського лауреата Орхана Памука «Мене називають червоним», «Сніг»).
Більґе Карасу завершив свою книжку ще в 70-ті, а 1991 року вона побачила світ у Стамбулі. Важко застосувати до східної літератури західні понятійні категорії, бо те, що нам видається рисами імпресіонізму чи постмодернізму, на Сході має тисячорічну історію й виростає зі східного світогляду. Тому для визначення «Саду…», здається, східне поняття «наме» може бути найкращим. У східній літературі (турецькій, перській) під «наме» розуміють епічний твір, насичений описами. Але описи (орнамент) у східній культурі зовсім не обмежується декоративною функцією, він не прикрашає, а розкриває сутність. Істина на Сході прихована в безлічі маленьких історій. І лише склавши всі історії воєдино, можна збагнути таємницю…
«Сад спочилих котів» Б. Карасу розпадається на дві лінії. У свою чергу, перша лінія складається з дванадцятьох казок. Друга лінія представлена тринадцятьма фрагментами та розгортається нібито в реальному часі. Дванадцять казок пов’язані з циклічним плином часу, з тією половиною доби, яка наближає нас до півночі (завершальна казка – опівнічна). Треба зважити також, що казка на Сході – це сув’язь вигадки і правди. Кожна казкова історія Б. Карасу має архетипне підґрунтя. В їхньому осерді – утаємниченість, людський страх під час зустрічі з невідомим (чи, може, в юнґіанському тлумаченні – з колективним несвідомим?). Там подія пов’язує людину й тварину разом («Вилов», «Похвала безстрашному їжакові», «Середньовічний абдал», «Похвала крабові»). Часом у центрі казки – людина, яка шукає себе у світі («Чоловік, який щовечора пропускав автобуса»). Подорожі, пошуки себе в часі і просторі, відкритому тільки тобі, – це, з одного боку, одвічні теми східної літератури, що завжди розгортається як дорога, на якій людина пізнає себе і здобуває мудрість. А з іншого боку, в творах Карасу можна простежити впливи екзистенціалізму, М. Пруста… Кожна історія – зрима. Але разом із тим вона стримить у простір алегорії. Тварини в казках – реальні й алегоричні. Чи це дивна риба, яка схопила рибалку за руку, чи тваринка, яка живе з людиною, поїдаючи її… Часом у змальованих образах є те, що змушує читача відчути онтологічний жах. Крихітні істоти безмежного світу завдають людині біль, але цей біль змушує її йти. Або ж і самі люди володіють надзвичайними здібностями («Убий мене, майстре!»). В цій історії юнак-акробат має здатність бачити невидимі родимки, які з часом збільшуються до розміру оливки. Ці родимки – ознака близької смерті. В такому разі маємо екзистенціалісті ситуації зустрічі людини зі смертю (юнак має розлучитися з близьким йому вчителем).
Друга, реалістичніша лінія пов’язана з традицією давньої гри в «живі» шахи. Ця історія, представлена 13 фрагментами, можливо, видасться не такою цікавою, радше, суть її більшою мірою зрозуміє східна людина. «Сад спочилих котів» – це лабіринт, гра в шахи, яка має свою логіку, незбагненну для невтаємничених. Але до чого тут коти? Коти – вічні мандрівники між світом живих і мертвих. А ще, як переконує оповідач, саме коти вміють цінувати кожну мить. Час не сиплеться крізь їхні пазурі. А людина – викинута з часу і простору, вона має знайти себе. Коти, на відміну від людини, незалежні спостерігачі, які володіють відчуттям миті. Життя людини – це шлях, який колись має завершитися садом.

Дмитро Дроздовський