Дві тонни літературного фрешу

Упорядники О.Романенко та Б.-О..Горобчук Дві тонни – К.: Маузер, 2007.─ 304 с.

Літературні майстерні часто порівнюють із кухнею. Деякі страви, приготовані на ній, стають витворами кулінарного мистецтва, деякі виходять надто перченими чи пересмаженими, а в декотрих геть відсутня сіль. Та найгірше, коли страва готується з несвіжих продуктів. Як її не прикрашай тоді, на який посуд не викладай, а від неї тхне… Аналогічна ситуація в літературі. Звісно, ніхто не проти класики, але свіжість та новизна сьогодні цінується найвище. Антологія поезії двотисячників ─  саме так себе іменують сучасні молоді поети, чиї твори увійшли до збірки „Дві тонни” ─ є однією з найсвіжіших страв сучасної української літературної кухні.

Рецепт „фрешу з двотисячників” належить поетові Олегу Романенку. Разом із Богданом-Олегом Горобчуком він виступив й упорядником антології, зібравши під палітуркою аж 32 „поетичні компоненти”, які різняться за статтю, вагою, світосприйняттям, кількістю отриманих премій та виданих збірок. Але об’єднуються магічною цифрою 2 000.

“Дві тонни” (дві тисячі кілограмів) ─ назва антології, справу ми маємо із поетами-двотисячниками, дві тисячі копійок ─ промоціна збірки, дві тисячі примірників ─  перший наклад, а ще всі разом автори важать 2000 кілограмів. Добре, що суцільна символічність не вплинула на вагу книги, яка набагато менша навіть двох кілограмів…

В кулінарній справі складові підбираються за масою згідно рецепту. Саме тому, напевно, й вказано поряд з автобіографічними даними поетів та поеток вагу кожного із них. Хоча зрозуміло, що під час укладання антології йшлося насамперед про творчу вагу. Як і годиться складовим якісної страви, вони підібрані в розумній пропорції: ні ароматні рядки, ні набір рядочків “із душком” не забивають основного смаку.

Творчі творці створили (перепрошую за тавтологію) справді універсальну книгу. Її можна читати хоч за абетковим показником, хоч за фото найсимпатичніших вам поетів, хоч за суто авторськими вивертами: епатажністю, урбаністичністю, філософськими збоченнями, чи грою слів, випадково обізваною віршами. На сторінках антології вони всі співіснують мирно, як рядки макраме, ─ часом стверджуючи чи спростовуючи думки автора із попередніх сторінок.

Кажуть,  будь-який жарт містить лише частку жарту… Підкреслюючи цифру 2000 ─ і у назві антології, і  в сучасній епосі, кожен із поетів, безперечно, розуміє, що про вагомість його праці можна буде судити лише згодом, коли величати двотисячниками їх почнуть ще й читачі та критики. А поки що вони не мають зморшок і проблем із склерозом, не цураються свого тіла й своєї творчості. Тож нехай талант та молодість сучукрліту панують на сторінках „Двох тонн”.

Іра Татаренко