«Любити – і на видих, і на вдих»

Юлія-Ванда Мусаковська. На видих і на вдих / Поезії. – Київ: Факт, 2010. – 112 с.

Кажуть, що поезію можна не лише читати, а й співати, носити всередині себе і навіть бачити у снах. Львівська поетка Юлія-Ванда Мусаковська своєю дебютною збіркою «На видих і на вдих» довела, що крім усього іншого, поезією можна дихати – вільно, легко, просто й водночас глибоко.

Вірші, які увійшли до збірки, й справді невимовно легкі та свіжі: вони ніби виткані з подиху осіннього вітру, в якому вчуваються і шерхіт листя, що опадає, і сумовита пісня дощових краплин, і тихий передзвін павутинок «бабиного літа». Відповідний настрій – тужливий, повітряно-небесний – відчувається в багатьох творах Юлії-Ванди Мусаковської, наприклад, у «Хроніках Осені»: «і немов по воді, я ступаю по жовтому листі, / білки-стрілки летять, і каштани стрибають, як вісті, / і здається: я ніби ходжу по нагостренім вістрі, / я – це крапля живої води, / що стікає з ножа…». Плавний ритм, який немовби перетікає з одного вірша в інший, свідчить про те, що поетка дійсно пише на одному подихові, а постійні ігри зі словами та інтервалами римування – про унікальність та оригінальність її мислення і світосприйняття. Власне, щодо останнього, то це підтверджує незліченна кількість нових образів, виплеканих авторкою у глибинах душі і виплеснутих на поверхню у вигляді поетичних рядків: «бузок зіщулився – грозою різко пахне… / зубами вхопить за крайземлю черепаха, / і сльозоточать акварелями кордони / Армагедону».

Попри легке мереживо свіжості-невагомості, яке оповиває поезію Юлії-Ванди Мусаковської, ядро її віршів наповнене певною важкістю та напругою. Проте коли йдеться про двобій із життям, про намагання розібратися з почуттями, а надто – з любовними переживаннями, то дивуватися не доводиться. Адже, напевно, кожен із нас знає, як це – отримати ляпас від життя й пізнати гіркоту кохання. Однак далеко не кожен уміє, відсторонившись від страху та зневіри, гідно йти вперед і – незважаючи ні на що – «любити – і на видих, і на вдих». Так, львівська поетка істинно вірить у силу любові: «ця любов – свята / вода, що стала соком винограду, / хлібина, що живитиме до ста – / чи довше…». Звісно, час від часу вона віддається в руки сірому смуткові, проте навіть при цьому жінка впевнена – біль її гартує: «[Час] Болем зацідить в лоба, а потім – в груди. / Гепнешся ниць – і вимастиш льолю брудом. / Плач, сивокоса, з болем приходить мудрість, / сльози – перлинки, / ну ж бо, дитинко, плач…».

Зрештою, Юлія-Ванда Мусаковська має в собі – і в своїй поезії – дві дуже сильні риси, які допомагають знищити важке ядро, прорватися до мережива легкості – і дихати на повні груди. Перша – це самоіронія («My Girls», «задля любові», «Blind Passion»), а друга – оптимізм: тамуючи біль від розділення-розлуки зі своєю половинкою, поетка виголошує щось на кшталт молитви – і це є своєрідним кличем переможця в нелегкій битві з життям: «Та коли віднайду – не покину, / міцно пальці затисну тонкі, / як пізнаєш. Ні небу, ні бісу / відібрати не дам. / Серцю тісно. / Я – це ти. / Ти – це я. / Нині й прісно, / поза часом – вовіки віків».

Жанна Капшук