Хай лихо спить! або Мандри душею ріки

Олександр Денисенко. Душа ріки: Оповідання та повісті. – Львів: ЛА «Піраміда», 2008. – 240 с.

Так не пише ніхто із сучасних письменників. Так пише лише Олександр Денисенко. Він не загруз у постмодернізмі чи постматеріальних цінностях, ані в жодних інших «пост»-ах. Його книга під назвою «Душа ріки» ─ яскраве цьому свідчення. Така книга потрапляє в руки зовсім нечасто. Це річ для людини із особливим смаком – для читача зрілого та добірливого. На це, зрештою, натякає сам проект «Приватна колекція» авторства Василя Габора, під знаком якої вийшла «Душа ріки».

 

Книга складається із п’яти оповідань та трьох повістей. Перше враження, що може виникнути у читача, – доволі неоднозначне. Навіть саме оформлення книги вказує те, що вона містить щось більше, ніж текст, щось цікавіше, ніж слова, і мальовничіше, ніж красномовство.

 

Оповідання та повісті об’єднує спільна риса – Олександр Денисенко описує світ героїв, що десь загубились: у ідейному минулому, у безхарактерній характерності, у дитячій дорослості чи у власному світі. Авторський стиль навіює ностальгійність, вражаючи колоритом добірної лексики і мовною довершеністю. Мова письменника є тим, що має називатися сьогодні сучасною літературною мовою. Навіть діалекти героїв літературизовані. Автор наче грається словами, викладає з них візерунки і насолоджується оповіддю.

 

На обкладинці про автора зазначено так: «Олександр Денисенко – український актор, режисер, прозаїк, драматург». Але навіть якби такого напису не було, читач впізнає у текстах саме роботу режисера. Є письменники, які вміють описати смаки, як Хемінгвей, інші описують внутрішній стан героїв, як Ремарк, а Денисенко свої твори «малює». Кожна деталь промовляє, кожна дрібниця на своєму місці, кожен пістолет вистрілює… Саме візуалізація образів створює їх психологізм. Як мозаїку викладає автор свої сюжети, та навіть по частинках їх зовнішнього образу збирає внутрішніх світ героїв. Та частковість і деталізація – лише частина цілого полотна, стрічки чи картини, якими, власне, є «Душа ріки».

 

Зібрані у книзі твори хоч і мають схожий тонкий аромат, проте смакують по-різному: котрий драматизмом, інший романтизмом, наступний химерністю, ще один – духом непокірності та сміливості. Вустами героїв автор цікаво розмірковує над вічними риторичними питаннями любові, зради, прощення, вірності собі, розповідає про людські слабкості. І – чогось – так часто згадує смерть. Та смерть не кастанедівська, що завжди поруч і на відстані витягнутої руки, і не маркесівська, що залишає по собі інші життя, а справжня, людська, із жалями і відчуттями, котрі вона викликає, із найприкрішими асоціаціями чи найбезглуздішим ставленням до неї, смерть неочікувана і непримиренна із собою навіть у спокої, котрий вона несе.

 

«Душа ріки» – книга, котру можна порівняти із добрим і вистояним вином. Такі книги читають, поки лихо спить і щоб лихо спало. І читають до кінця!

 

Ірина Патроник