Люди з розбитими серцями

Таня Малярчук. Як я стала святою. Х.: Фоліо, 2006. – 188 с.

Пригадуєте фрагмент з “Маятника Фуко” Умберто Еко, коли дівчина героя розпачливо викрикує: “Я сем велика блудниця і свята”, а той спокійно їй відповідає: “Ти є велика дурепа”? Із цієї репризи міг би вийти непоганий епіграф до чергової книжки Тані Малярчук “Як я стала святою”, головна героїня котрої відчайдушно волає про свою віднайдену святість, а відповісти їй хочеться… самі розумієте що. Утім, здається, інспірувати подібне “потрактування” свого твору є одним із авторських, причому блискуче виконаних завдань Малярчук. І тут немає іншої ради, як піддатися на провокацію: так починається гра з читачем. Точніше – гра читача, що є правочинним  учасником процесу “освячення” героїні книги.   Це все лише про героїню “Святої”, а нова книжка Малярчук складається із трьох невеличких новел: “Комплексу Шахразади”, “Ми. Колективного архетипу” (у журнальному варіанті мала найменування “Вівсяне печиво і гранатовий сік”) та власне “Як я стала святою”. А отже, йдеться про історії трьох різних осіб. Проте формою й змістом, і навіть ім’ям головної героїні Лізи (знайомим ще за “Ендшпілем для Лізи”) “триєдина” книжка Малярчук репрезентує/аналізує психологічну абсурдність (чи абсурдну психологічність?) одного персонажа. Ба, одного типу героїні, яка в попередньому житті була хаосом, не мала дитинства й страху помирання, не вміла говорити, а отже брехала (та всі однак не вірили), від неї нічого не залежало, жодну думку вона не доводила до логічного завершення й раптово помирала. Чи “помирав”? – Неважливо, бо стать не суттєва. Але було найголовніше: “Ліза розуміє більше, ніж може зрозуміти її мозок”, однак “говорити що-небудь – означає виправдовуватися”. Абсурдність світу, яка сприймається як єдино можлива норма; живі герої, від яких нічого не залежить, бо допомогти їм може лише метафізика; мертві люди, котрі отримують нарешті право говорити, але право бути почутими – ні. Тут сон є реальністю, більше того, лише він і є реальністю – таким постає світ героїв Малярчук. Світ людей, які не можуть існувати один без одного, бо існують лише на рівні погляду один одного. Скажімо, у пансіоні з першої оповідки проживає такий собі Санітар, роботою якого є прибирати тих персонажів, чиї імена названі й обличчя побачені. Імена героям дає Ліза, лише вона бачить їх, бо її завдання в цьому світі – спостерігати, а отже – убивати (і в такому сенсі Ліза, звичайно, є святою).   Говорити про нову прозу Малярчук виключно як про літературу абсурду – значне применшення, чутки ж про постмодернізм “Як я стала святою” відчутно перебільшені. Це не зле написаний модерний текст, вправно центрований психологічністю замальовок і логікою (абсурдної) світобудови. Кожен із героїв ретельно, не звертаючи уваги на оточення, виконує своє завдання під пильним поглядом деміурга, який єдиний з усього світу “Як я стала святою” не знає, і не хоче знати (аби не справджувати) свого призначення. То про що нова книжка Малярчук? – Я скажу: про свободу. І нумо посперечаймося.

 

Ганна Улюра

Придбати книгу Тані Малярчук «Як я стала святою» в інтернет-магазині ВсіКниги.