Життя як вітраж

Міла Іванцова. Вітражі: Роман. – К.: Нора-Друк, 2010. – 205 с.

Людське життя часто порівнюють зі шляхом, на якому трапляється чимало перешкод, із картиною, яку кожен малює по-своєму, з рікою, перепливти котру – справа дуже нелегка. У романі Міли Іванцової «Вітражі» життя постає в новому образі – навіть у двох, дещо схожих між собою: «картата ковдра, хоч і була на перший погляд дивною, та чимось скидалась на вітражі, зібрані з неправильних різнокольорових шматочків скла, які врешті-решт утворювали єдину картину, а може, була схожа на її життя…».

Саме так головна героїня книги Поліна сприймає все, що випало на її долю. І коли дівчина це усвідомлює, вона більше не хоче доповнювати свій вітраж новими шматочками: надто гострими виявилися попередні, надто болючі рани залишили вони в її душі. «Ти навіть не уявляєш, як це – врізатись на повному ходу своєю щасливою посмішкою в брудну стіну», – пише Поліна «далекому другові», сповідуючи йому свої минулі радощі й скорботи. Проте, очевидно, саме чистоти й світла бракувало Поліниному вітражеві раніше – і доля, змилостивившись над бідолахою, дарує їй несподіване знайомство з тим, хто зуміє розпалити дивовижне сяйво кохання. І нехай спочатку буде супротив, нерозуміння, небажання знову впускати когось у свою душу; нехай за вікном різко гуде вітер і сипле колючий сніг – відлига у Поліниному житті вже не за горами. «Ви собі майте на увазі – літо неминуче!», – якось ненароком мовить новий знайомий Поліни, навіть не підозрюючи, який глибокий зміст криється у його словах.

Однак не варто думати, що «Вітражі» – це банальне жіноче чтиво про кохання. Так, роман адресований передусім «прекрасній половині», але крім життєвих сповідей та з’ясування стосунків, які є своєрідною канвою тексту, він також піднімає питання, пов’язані з творчістю французької письменниці Франсуази Саган, з проблемами інтернаціональних сімей, з життям людей у повоєнних виправно-трудових таборах. Ці нібито другорядні, проте не менш – а то й більш – важливі та цікаві сюжетні лінії барвистими нитками вплітаються в основу роману, формуюючи унікальний строкатий візерунок, здатний потішити та вразити не одну поціновувачку якісної жіночої літератури.

Між іншим, питання міжнародних зв’язків, хоч і порушене в книзі доволі легко й ненав’язливо, та в певні моменти змусить читачів задуматися про сучасну реальну ситуацію. «Не цікаве їм наше життя […]. І до літератури нашої ставлення, приблизно як у нас до творів письменників якоїсь слаборозвиненої африканської країни», – із сумом говорить Поліні її подруга Стефка, яка переїхала мешкати до Франції. Від таких слів і нам стає сумно: адже хоч сюжет книги й вигаданий, та все ж він випливає з реальності, з досвіду самої авторки…

Сама книга Міли Іванцової, відповідно до назви, є своєрідним вітражем, складеним із безлічі різнобарвних слів та речень. Але вітраж цей, на відміну від Поліниного, цілком гармонійний. А оскільки він ще й виставлений на людський розсуд, залишається лише дивитися-читати й формувати власну думку про новий витвір сучасної української прози.

Жанна Капшук