Безнадійна всеприсутність кітчу

Тамара Гундорова. Кітч і література (травестії). – К.: Факт, 2008. – 284 с. – (Серія «Висока полиця»).

Приємно несподіванкою для гуманітаристики стала поява праці Тамари Гундорової «Кітч і література». Проблема кітчу в літературі провокує можливість критичного перегляду культурних питань, що вже були описані або згадувані раніше, а отже, вихід цієї книжки засвідчує той факт, що забуті культурні явища знову потрапили під сучасний науковий розгляд.

 

Що таке «кітч»? Простими словами – це тиражоване артистичне сміття, несмак, що  нібито наслідує високе мистецтво, взявши собі за мету естетику фальшивого катарсису. Втім, кітч – радше не хвороба, а симптоматичний прояв масового сприйняття й масових уявлень. Авторка не наголошує на його деструктивності, а навпаки, характеризує кітч як художню категорію, що супроводжує демократизацію літератури, складання літературних зразків, придатних для подальшого наслідування.

 

Словом, кітч пластично наслідує зразки високого мистецтва, створюючи вдалі розтиражовані копії, які, однак, не матимуть тієї творчої аури, що притаманна оригіналу. З цієї точки зору писати «під Джойса», «під Кафку» або «під Андруховича» є ознакою кітчу, низьковартості й сурогату. Таке писання позбавляє читача насолоди й викличе хіба що емоційну пасивність. Гундорова досить претензійно закидає молодомузівцям кітчевість за їхні відчайдушні спроби наслідувати символістів. Авторка цитує Євшана, який закидає поетам-натхненникам «манію літературності при одночаснім ослабленню та упадку енергії творчої».

 

Показ кітчу в ґендерному аспекті літератури ґрунтується в першу чергу на опозиції «чоловіче – елітарне, жіноче – масове». Масова література  активно використовує жіночу чуттєвість, створюючи буцімто терапевтичний ефект, тому жіночі романи й мильні опери звертаються передусім до сентиментів (співчуття, жалості) передаючи лише візуальні, модельні картинки без будь-якої психології. Натомість усе мистецтво обертається довкола серйозних чоловічих «теоретизувань». Апофеозом книжки є  інтерпретація образу сучасної «національної героїні» Вєркі Сєрдючкі. Усім, хто раніше не сприймав цю карнавальну постать ув українському культурному просторі, варто поглянути на створений Андрієм Данилком образ ще з точки зору кітчу, насамперед гри з радянським кітчем. 
   

 

Пошуки кітчу в різноманітних культурних перспективах натрапляють лише на одну проблему – очікування споживача: не кожен-бо сприйматиме за кітч копію «Поцілунка» Гюстава Клімта на холодильнику, чи романи Даніели Стіл – як підроблене відчуття, чи тим паче тексти Фаулза, який стилізував свій роман «Жінка французького лейтенанта» під вікторіанський. Власне, всеприсутність кітчу – безнадійна в умовах особливої постмодерної інформаційної доби, тому висновок Тамари Гундорової аж ніяк не вичерпує явища, а тільки провокує до подальших досліджень. Зрештою, як каже сама авторка,  «існує безліч спроб втекти від кітчу і так само безліч способів бути полоненим кітчем…»

 

Олександра Альохіна