Пристрельте мене, будь ласка…

Міхал Вітковський. Хтивня. — К.: Нора-Друк, 2006. — 288 с.

…якщо від сьогодні мене будуть оточувати виключно такі чоловіки, як у романі Міхала Вітковського «Хтивня». Одягнені за останніми забаганками моди чи бомжуваті, пострижені «під нуль» чи з підкрученими на плойку чубчиками, манірні чи грубі, — чоловіки з роману Вітковського мають зі мною одну спільну рису — ми схиляємося перед СПРАВЖНІМИ чоловіками… Я і герої «Хтивні» добре знаємо, яка у чоловіків приємна шкіра на дотик, тому її весь час хочеться торкатися руками. Ми ладні посперечатися, чи є щось спокусливіше за самовпевненого негідника, який, хизуючись, широко розставляє ноги, крокуючи тротуаром. Ми обожнюємо запах гіркуватих парфумів і поту. І невже хтось наважиться запропонувати мені проміняти таке щастя в штанях на одного з героїв Вітковського?

 

Хтивня — польське смт. Своєрідне передмістя Содому та Гоморри зразка розбещених 80‑90‑х років, коли нарешті й Східна Європа спромоглася вголос заговорити про «сексуальну революцію». Однак так і не вирішила, що далі з нею робити. Саме у такому містечку мешкають герої роману Вітковського.
Як для сучасного асортименту літератури «із душком», сюжетна лінія «Хтивні» не така вже й оригінальна: двоє самотніх чоловіків (явно не натуралів) переповідають журналісту, який за сумісництвом виявляється автором твору, про свої молодецькі походеньки по чоловіках. А ходили вони перед ними переважно рачки зі спущеними штанцями. Тож епілог роману досить передбачуваний: минулі грішки перетворили головних героїв на самотніх збоченців з обвислими задами, яких ніхто не хоче. Їхніми єдиними друзями стали радіоприймач та квіти у дешевих горщиках на підвіконні. Однак це не найгірший варіант. Багато колишніх товаришів головних героїв спилися чи загинули від СНІДу.

 

Що саме хотів сказати Віт­ковський своїм твором — це запитання до автора. Однак суть стара як світ: нікуди не йдучи, нікуди й не прийдеш. Тому логічна кінцівка «Хтивні» — чи смерть від зустрічі зі скінхедами, чи ж самотнє гниття від СНІДу. Сучасного читача спокусити на прочитання книги важко, для цього потрібно мати сім п’ядей у голові або не гребувати лоскітними темами різного ґатунку. Тому зображене Вітковським товариство Жоржети, Сніжани, Джесі та Вероніки (далеко неповний перелік чоловіків‑мисливців за іншими представниками сильної статі у романі) — не найгірший варіант. Автор не дає чіткої відповіді на питання, що керує поведінкою героїв: поклик природи, психічні травми з дитинства чи хтивість. Проте дає читачам можливість скуштувати хтивість майже на смак, і, здається, його мало турбує, що смаки бувають різними.

 

Отож, незакомплексованим сміливцям з просунутими поглядами на стосунки між статями раджу уважно ознайомитися із постпостмодерністичним шедевром Вітковського. А ось від «дітей віком до 16» таку гарну книжечку з яскравою палітуркою краще ховати якнайдалі, щоб не виросли із Жені Жоржета, а із Павлика — Пауліна. А дівчаткам, які сподіваються знайти своє «щастя в штанях», дружньо пропоную затямити на майбутнє, що чоловіки бувають як хтиві, так і з «Хтивні».

 

Іра ТАТАРЕНКО