Бачите, бачите?!..

Ірена Карпа. Жовта книга. —Х.: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2010. — 320 с.


Жовта палітурка, а під нею три тексти. Не нові, не свіженькі, а давно відомі всім, хто дотичний до сучасної української літератури. Три назви: «50 хвилин трави», «Фройд би плакав», «Сни Ієрихона». Перший текст — дилетантська повістинка, де перемежовуються фантазії, наркотичні видива, фрагменти дійсності, де пристрасті й сюжет висмоктані з пальця, а правдивим є хіба що світовідчуття головної героїні. Другий — суміш щоденника мандрівниці й нотаток німфоманки. Третій — спроба із записів сновидінь створити притчу, замішану на сюрреалізмі. Спільним знаменником усіх творів є триєдина Євка-Марла-Ірена — авторка-персонаж, що випирає з кожного рядка, метляє своєю яскравою чуприною та хизується епатажністю.

Ще один спільний знаменник зачаївся десь аж у куточку повістей. Це безталанна дівчинка, яка сумовито скиглить над купою комплексів. І читач щиро співчуває цій дівчинці. Тим більше, що вона не змінюється від тексту до тексту, а вперто крокує ними — абсолютно однакова у своїй антисоціальній поведінці й самокритичності, у гордій самовпевненості й унікальній жазі до життя. Показово, що описи героїнь Карпи один в один нагадують саму Ірену: «Марла у своїх сандалях, на велосипеді, в білій (хай і брендовій, але фіг здогадаєшся) майці, з мідними бляшками на шиї і з пелехатим рудо-червоним волоссям скидалася, в кращому випадку, на вкрай оптимістичного продавця марихуани в середній школі». І от що цікаво: описи діянь Карпиних героїнь не такі вже й аморальні — на сторінках сучасної літератури легко натрапити на значно відвертіші й скандальніші епізоди. А загалом книга сприймається як максимум епатажу. В чому загадка? Може, у підкресленому самооголенні авторки. І якщо припустити, що це оголення псевдо-автобіографічне, то ефект ще потужніший — Ірена переконує, що вона є Марлою-Євкою, при цьому ними не будучи. Просто працює на публіку — посилено приваблює до себе увагу. Спадають на згадку слова з пісні гурту «Qarpa»: «Бачите, бачите, мені не боляче!» Таке враження, що найголовніша мета авторки — аби її побачили, і для цього всі засоби годяться.

Відповідно підібрана й стилістика. Тексти рясніють словами з інших мов, ненормативною лексикою і гидкою, підкресленою натуралістичністю. З особливою втіхою смакується «лайно», «блювота», «трахання» і всі похідні від цих понять. Тут показовою є цитата: «Марла вкрай рідко робила щось подібне до щоденникових записів. Лише хіба тоді, коли почувалася вкрай гівняно, а сама думка вдатися до алкоголю чи марихуани викликала блювотну ступінь туги».

У розмаїтті суто буденних зауваг, постільних сцен і наркотичних марень вирізняються цілісністю подорожні нотатки — ось це направду цікаве в «Жовтій книзі». Утім, є ще дещо. Ідея, заради якої героїні здійснюють свої нелогічні подорожі світами, чоловіками та враженнями. Жодна з них не перетворила своє життя на «звичайний побутовий кисляк», на відміну від пересічних одиниць споживацького суспільства, які «хутенько позапихали свій потяг до Свободи якомога глибше, а потім позатикали ті дірки брудним і несмаковитим шматтям Добробуту».

Віта Левицька

Придбати книгу Ірена Карпа  «Жовта книга» в інтернет-магазині ВсіКниги.