Нестерильна проза Сняданко

Наталка Сняданко Синдром стерильності. — К.: Нора-Друк, 2006. — 360 с.

Третя книга сучасної львівської письменниці,  перекладачки  та журналістки Наталі Сняданко, що вийшла у видавництві «Нора-Друк», стала  фактично  монументальним твором у порівнянні з двома її попередніми книгами «Колекція пристрастей» та «Сезонний розпродаж блондинок». Монументальна не лише тому, що вона значно грубша, але й завдяки об’ємності змісту та поєднанню авторкою різноманітних формальних засобів при написанні «Синдрому стерильності».

Як зазначено в анотації, твір має форму псевдодетективу й аналізує проблему деградації еліти в сучасному українському суспільстві. Напевно, і справді книгу можна назвати псевдодетективом, адже так звана детективна історія є всього лише муляжем. Розвивається вона у межах простого сюжету: звичайне буденне життя співробітників вигаданої редакції щоденної газети вигаданого провінційного містечка. Але в цій невибагливій канві зашиті цікаві психологічні й актуальні проблеми, які відкривають читачеві ще одну інтерпретацію сучасного стану нашого суспільства й змушують замислитися над деякими екзистенційними речами… То ж природно, що авторка не ігнорує в книзі й політичної тематики (тим більше це закономірно, зважаючи на сучасні умови української державності). Як ви вже, напевно, здогадалися, політики у книзі фігурують знову ж таки вигадані.

Без сумніву, «Синдром стерильності» буде до смаку поціновувачам постмодерної літератури — стилістика книжки цілком вкладається у таке визначення. Взяти хоча б деякі назви розділів роману: «Veritas на дні пляшки», «Правила відсутності правил», «Перший тигиринський флеш-моб», «Як це розуміти, або Vanitas venitatum et omnia vanitas», «How do you do?»… На належність до постмодерну вказує ще й синкретичність «Синдрому стерильності», яка є одним із засобів, що «працюють» на об’ємність книжки. Зокрема, авторка використала у романі елемент драми — представлення дійових осіб на початку. Цей прийом, у свою чергу, змушує читача, щойно він відкрив книжку, приготуватися до нападів сміху — авторка нарекла своїх героїв яскравими асоціативно-характеризуючими прі­звищами: Галичанко, Маргаритко, Гомосапієнс, Штуркало… У подальшій подорожі книжкою читача супроводжуватиме гумор і тонка іронія письменниці, що іноді переростатиме і в справжній сарказм. Взагалі, напевно, саме завдяки гумору книга легко сприймається — а досягти цього в умовах нагромадження стилів у межах однієї книжки, за визначенням, непросто.

Невідомо лише, чи сподобається роман тим, у кого є певні фобії чи табу щодо ненормативної лексики (хоча серед любителів постмодерну таких, очевидно, знайдеться небагато), яку Наталя не соромиться вживати, тим самим роблячи «Синдром стерильності» не зовсім, так би мовити, стерильним. Схоже, авторка у такий спосіб намагається не відмежовувати читача від реального світу, а навпаки, хоче якомога більше наблизити його до реальності, хоча ця реальність досить часто межує в романі з фантастикою…

Варта уваги й структура твору. Це низка своєрідних новел, які можна читати, починаючи, фактично, з будь-якої сторінки й не гублячи при цьому сюжетної лінії. І все це увінчує епілог як невід’ємний елемент справжніх монументальних творів… Ну, а якщо підсумувати все вищесказане двома словами: прочитати варто.

Ірина Магурчак