Чи стане Домонтович своїм серед своїх?

Віра Агеєва. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. — К.: Факт, 2006. — 432 с.

Хтось, може, здивується, та не всі українські письменники були тендітними мрійниками або прямодушними борцями за народне щастя. Траплялися серед них і подвійні агенти, приховані ексцентрики та інтелектуальні терористи. Про одного з таких діячів — найсвіжіша книга Віри Агеєвої «Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича».

 

 

Віктор Петров мав три прізвища, під якими публікував свою прозу, наукові та філософські твори, — відповідно Домонтович, Бер і Петров. Скільки ж амплуа, прихованих і явних, він мав у реальному житті, досі лишається загадкою. Петров прийшов у літературу в 1920‑х роках із цікавою, наснаженою філософським підтекстом прозою та долучився до київських неокласиків. Згодом письменникові судилося стати черговою жертвою сталінських репресій, проте арешту він уникнув і, судячи з усього, став таємно спів­працювати з НКВС.

 

Водночас перестав публікуватися як письменник, «приспавши» В. Домонтовича, — тепер Петров офіційно займався лише наукою, етнографією та археологією. Власне, це був єдиний шанс для автора, що сповідував поєднання змістового інтелектуалізму з елементами техніки експресіонізму, формалізму, неокласицизму та інших лівих і правих «ухилів», не зрадити власне творче кредо, замовкнути, але не стати пафосним співцем п’ятирічок.

 

Раптом  напередодні  війни, пише авторка «Поетики парадокса», Петрова перетворюють зі звичайного сексота на такого собі таємного агента. І ось уже немолодого кабінетного «високочолого» вченого перекидають через лінію фронту в окуповану Україну. Німці, українська інтелігенція, націоналістичне підпілля думають, що Петров свідомо залишився під окупацією, що він проти більшовиків, навіть довіряють цьому радянському агенту редагувати журнал «Український засів». Петров знову починає писати прозу — саме у «фашистські» роки з’являється чи не найкращий його роман «Без ґрунту». Петров створює публіцистичні праці про репресії тридцятих років в СРСР, викриває більшовицький терор, пише філософські твори про непевне місце людини  в сучасному крихкому й мінливому світі, твори, у яких заперечується прогресивний рух історії, бере активну участь у роботі МУРу (Мистецького українського руху), емігрує на Захід під час зайняття України Червоною армією. А з другого боку, він передає радянській розвідці якусь важливу інформацію, а за деякими легендами ще й має завдання очолити український пронімецький уряд, якщо такий з’явиться, чи навіть убити Адольфа Гітлера.

 

Загадки цього карколомного життєпису — лише частина книги Віри Агеєвої. Відома дослідниця висвітлює багато цікавих аспектів прози Петрова: і зашифрованість підтексту (на таку стратегію був просто приречений письменник, вічно «свій серед чужих, чужий серед своїх»), і стильові особливості, й перетинання-взаємодоповнення наукових та літературних творів Петрова, і психоаналітичні мотиви творчості, й авторську концепцію «стилю доби». А своє безоглядно позитивне ставлення до творчого доробку письменника й примирливе трактування житєвих колізій вона компенсує ненав’язливістю висновків і відкритістю концепцій. Власне, кожен читач зробить із цієї книги свої висновки. І лишається побажати такого дослідницького підходу щодо решти яскравих літературних постатей ХХ століття.

 

Сергій УСТИМЕНКО