Пошук гравців у бісер

Костянтин Москалець. Гра триває. — К.: Факт — Наш час, 2006. — 240 с. — Сер. «Висока полиця»

Чітко визначити жанр книги Костянтина Москальця «Гра триває», напевно, неможливо, як і неможливо визначити її реципієнта. «Літературна критика та есеїстика» — так стверджує автор на обкладинці. Притчі, філософські роздуми, критичні огляди та медитації — так прочитуємо на решті сторінок.

 

На перший погляд може видатися, що матеріал для статей вибрано без якоїсь певної закономірності. Це не збірка есеїв, написаних у хронологічній послідовності. Також не статті про авторів, що дотримувались якоїсь однієї певної домінанти. Не матеріали про традиційних «гуру». Що ж їх об’єднує? Симпатія автора до поетів? Безперечно, але не тільки вона.

 

Москалець обирає для обрамлення текстів власної книги «Гру в бісер» Гессе. Його добірка поетів — це пошук справжніх гравців, «яких він вміє відрізняти від численних імітаторів». Хронотоп його Касталії — утопічної країни інтелектуалів та митців, де панують вічність та безсмертя, — надзвичайно протяжний і незавершений. Проте у Гессе Касталія одна, у нас — інша, але вона існує — переконливо доводить автор. Гра триває. Кожна епоха і кожна земля дає свого гравця. Треба тільки зуміти побачити суть і справжній талант.

 

Москалець  не  представляє авторів у світлі їхнього патріотизму чи щирих глобальних намірів. Він прочитує тексти їхніх поезій, причому так, як ми вже майже розучилися: повільно, вдумливо, намагаючись осягнути кожне слово, шукаючи усі смисли й підсмисли без винятку. Це потребує часу, знань, терпіння, але інакше їх сприймати просто немає сенсу. Тексти складні, не призначені для широкого загалу, але на те вони й тексти справжніх гравців.

 

Філолога, дослідника або критика безперечно зацікавить подіб­ний аналіз. Однак не лише він спонукає до прочитання «Гри…». Автор ставить питання і проблеми так, як це не зовсім узвичаєно і прийнято в нашому літературознавстві. У Москальця в основі всього лежить поєднання — світогляд і творчість є сумішшю християнських, античних, давньо­слов’янських, гуцульських, навіть дао­ських мотивів. Так, зокрема, релігія Свідзинського є релігією без бога, але разом з християнськими гармонійно поєднує у собі елементи інших вірувань та філософій. Поки що мало дослідників беруться шукати у творах елементи давньокитайської філософії чи підтвердження того, що дорога нагору водночас веде униз. Такі речі є і простими, і складними водночас, наче і цілком зрозумілими, але  неосяжними.

 

Москалець також шукає і знаходить гравців сьогодні. Більше того, він ставить їх не у контекст трагічної української історії, як це робиться більшістю сучасних літературознавців. Москалець бачить їхнє місце у світовій культурі, власне, де їм і належить бути.

 

Отож, наша проблема не у відсутності Касталії, адекватного сере­довища чи в мовних питаннях. Біда полягає у небажанні побачити і вступити в гру. Москалець полегшує наше завдання, називаючи перших гравців, на яких варто звернути увагу. М. Зеров і В. Свідзинський, В. Герасим’юк, І. Римарук, І. Малкович — лише неповний перелік тих, кому присвячені есе, хто має право бути мешканцем НАШОЇ Касталії. Хто ж стане наступним? Можливо, ви? А тим часом гра триває: «Грає саме буття».

 

Оксана Чубірка