Українські гетьмани: пригоди після смерті

Сергій Сегеда. Гетьманські могили. – Київ: Інформаційно-аналітична агенція «Наш час», 2010. – 439 с.

Велика сила – книжки. Якщо не замальовувати в них окремі прізвища і цілі сторінки чорним чорнилом, як це свого часу практикувалося в Радянській імперії, то вони зберігають багато того, що потім випадає при черговому переписуванні історії. «Гетьманські могили» Сергія Сегеди із серії «Невідома Україна» – книжка, яку варто придбати й сховати під клунею від нащадків КГБ. Хоча ця праця насправді абсолютно безневинна – досить виважена наукова розвідка про долю могил людей, якими ті, хто вважає себе українцями, могли б пишатися. Прізвища у змісті дають відчуття певної картини доби. Точніше, трьох діб: Київської Русі (Нестор Літописець, Ярослав Мудрий, Ярослав Осмомисл), Козаччини (Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, герої битви під Берестечком, Іван Виговський, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Дем’ян Многогрішний, Іван Мазепа) та сутінків Гетьманщини (Іван Скоропадський, Кость Гордієнко, Данило Апостол, Кирило Розумовський, Петро Калнишевський).

Чому автор досліджує саме долю могил? Тому що вшанування предківських могил – наріжний камінь історичної пам’яті народу, його ідентичності, по якій різні завойовники так люблять їздити бульдозерами. Історія могил – це і є історія намагань знищити пам’ять про неугодного діяча. Тому, читаючи «Гетьманські могили», на кожному розділі мимоволі жахаєшся двічі: під час опису життя фігуранта (в історію ще не ввійшла жодна людина, у якої в житті не було б катаклізмів) та під час опису долі могили цього фігуранта. Чомусь у героїв і посмертна доля достатньо напружена… Спокійно на одному місці їм не лежиться. Тому що, знов-таки, зміна епохи супроводжується спробами зачистки артефактів.

Усі історії могил викладено без зайвої «наукообразності», хоча із опертям на всілякі історичні факти. Автор чесно намагається зберігати об’єктивність – подає різні версії однієї події з різних джерел, наводячи аргументи «за» і «проти» кожної з них, та й загальні висновки робить вкрай обережно. Тут усе виважено – двоє професорів-істориків, які рецензували цю книгу, страхують науковість підходу з двох боків…

Власне, чому ця «Україна» «невідома» – бо у навчальні підручники з історії такі дані не потраплять. Нічого «смаженого» у цих фактах немає, тому всі вони залишаються за кадром телебачення та ЗМІ. Зрештою, більшість українців про них і не особливо замислюється. Коли історію здебільшого подають як даність, самодостатню казку, яка не має нічого спільного з нашим життям, то «Гетьманські могили» викликають бажання і самому взяти безпосередню участь у якомусь історичному дослідженні. Особливо починаєш цікавитися реконструкцією за кістками. І з подивом усвідомлюєш, що всі персонажі, які здавалися на шкільних уроках історії просто героями якогось художнього твору, були живими людьми з плоті та крові… І що наше сьогодення – далекий-далекий, проте закономірний наслідок їхньої діяльності. Не тільки їхньої, звичайно… Зацікавленим читачам це все й так ясно – в них нічого не треба пробуджувати, вони можуть просто почитати цікаві сюжети. Тому приємного читання!

Надія Діброва