Баламутка, або всі чоловіки сво…

Неля Шейко-Медведєва. Баламутка. — Л.: ЛА «Піраміда», 2006. — 256 с.

Коли бачиш книжку із жанром, визначеним як «кримінальні романси», відразу уявно переносишся до напханої людьми маршрутки. У голові нав’язливо починає грати відомий музичний супровід, а перед очима (нехай і не твоїми) матеріалізується «покетбук» із черговим «кримінальним чтивом» сумнівної естетичної якості. Але тримаючи у руках роман «Баламутка» Нелі Шейко-Медведєвої, відчуваєш певне розгублення — адже формат і достатньо гламурна обкладинка книжки дуже відрізняються від звичного кримінального чтива.

 

Згодом розумієш, що перше враження є достовірним. Дійсно, для поціновувачів масового жанру бойовика читання «Баламут­ки» стане непростим випробуванням, адже у романі відсутні стандартні причинно-наслідкові ланцюги. Натомість у цій дійсно жіночій, хоча й кримінальній, прозі повною мірою діють принципи незбагненної жіночої логіки. А все — від долі головної героїні до долі держави — вирішує містична компонента, що зумовлює кожну ланку не дуже впорядкованих, але емоційних ланцюгів сюжету. Рушієм останніх є, як годиться, кохання, хоча й у дещо спотвореному вигляді.

 

Чи знаєте ви, що «Ватра» — це не лише марка цигарок, але й чарівний напій, зроблений із «дванадцяти рослин і мухомора»? Він же змушує чоловіків, принципово нездатних до кохання (а таких у романі переважна більшість), закохуватися до нестями, і, врешті-решт, невідворотно і безславно гинути. Як тут не згадати загальновідоме, але неперевірене твердження, що більшість чоловіків належать до певного виду парнокопитних тварин? Головна героїня — відома журналістка та дружина мільйонера Лариса Мальована  — володіє секретом «Ватри», а також містичним Даром керувати людьми. А цей аспект книги доводить загальновідоме, але неперевірене твердження, що всі жінки — відьми. Оточення Лариси  — найвпливовіші люди, яких людьми можна назвати досить умовно. Це такі собі машини для вбивства і проживання життя, до того ж «зомбовані спецслужбами» (до речі, вживання слів у переносному значенні і в лапках — одна із «фішок» книжки). Довідавшись про це, героїня вирішує позбутися найодіозніших із них завдяки своїм здібностям і штучно викликаному смертельному коханню. За цим — низка драматичних подій, убивств, переслідувань, загадкових воскресінь, безглуздих вивертів долі та іншого кримінального антуражу. Героїня шукає, знаходить, втрачає, карає і нагороджує, постійно перебуваючи на межі двох світів: реального та містичного. Кінець кінцем, рятуючи країну і нарешті знайшовши єдину людину, здатну закохатися без зілля, Лариса опиняється на засніженому Майдані 2004-го року…

 

Незважаючи на значне вербальне перевантаження тексту, читати роман цікаво. Як такий, він міг би залишиться в рамках кримінального трилера, якби оповідь не супроводжувалася постійною рефлексією героїні щодо сенсу життя і природи людських стосунків. Адже власне сюжет переважно рухається не завдяки подіям, а завдяки зміні міжособистісних взаємин. Це додає твору психологічної компоненти з мінорним присмаком. Авторка досить безкомпромісно фіксує наявну кризу людяності й відсутність шляхів виходу з неї. І тому книга не має хепі‑енду. Однак «Баламутка» — другий роман авторки про пригоди Лариси Мальованої. А це дає надію на те, що, можливо, у третій частині все зміниться на краще.

 

Мирослава САПКО