Оголеності лезо

Олеся Мудрак. Оголена самотність: Лірика. — К.: Просвіта, 2006. — 96 c.

Жіноча проза, жіноча лірика… Зазвичай ці слова вимовляють трохи зневажливо — мовляв, речі не найвищого сорту. Тим більше, що сучасні жіночі твори у переважній більшості — або відвертості з надмірною кількістю анатомічних та натуралістичних подробиць, або без міри наївні сентиментальні казки.

 

Поезія Олесі Мудрак не належить ні до тих, ні до інших. Авторці вдалося створити новий жанр, який, залежно від спри­йняття, можна назвати філософською еротикою або ж еротичною філософією. Її лірична героїня — «сиве дівча», яке, незважаючи на юність, уже володіє мудрістю зрілої жінки. А джерелом цієї мудрості є чиста, первісна пристрасть. Для героїні немає кохання «нібито» і «трішки», вона віддається почуттям цілком, коли «хитається світ, / досягнувши самих стратосфер».

 

Однак бурхливі почуття, які захоплюють усе єство, все-таки не в силі здолати самотність, подібну до рани, що ніколи не загоїться. Щем самоти навіть у моменти нірвани завжди опиняється поміж Нею та Ним, прориваючись розпачливими зойками, що набувають справді космічних масштабів. У цьому і щастя, і трагедія — тому ліричній героїні водночас і солодко сумувати, і нестерпно боляче бути щасливою. Разом із тілом вона оголює душу, що набагато страшніше — а раптом не зрозуміють? Та іншого виходу героїня не бачить: «Розіб’юсь сторчголово листопадом на смерть…»

 

Біль, самотність — а поруч пристрасть, жага. У цій двоїстості і живе жінка, яка хоче «відчути себе… коханим витвором — Галатеєю…» Лише мить — і після вершини екстазу вона почне відвертатися від світу та самої себе. Не дивно, адже для неї мить — це так багато, та секунда, «в якій миготить щось твоє і моє».

 

Олесі Мудрак вдається не тільки тонко передати найменші відтінки почуттів та еротичних переживань, але й створити майже фізичний образ завдяки звукосимволізму: «ноги дороги нагої, / гой-я, гойя, гоя / рани на сонці загою / жагою…» або «Не відпущу-у-у / У пущу / Непрощенних прощенними!» Слова втрачають своє первинне значення, розпадаючись на звуки, які витворюють нову калейдоскопічну картинку.

 

Героїня свідомо погоджується на біль та страждання — не тому, що бачить сенс життя у жертовності, а тому, що не уявляє себе поза чуттєвими переживаннями, скільки б мук вони не приносили. Вона схиляється перед всеохоплюючою силою кохання — недарма в поезіях Олесі воно часто ототожнюється з Космосом, Галактикою, Всесвітом: «… Націлений / На / Безкінечне / Злиття, / Виколочуєш з Вічності / Спазми Буття…» Біль ототожнюється з життям, спокій — це заперечення існування, смерть.

 

Чесна без демонстративності, емоційна без сльозливості — така поезія Олесі Мудрак. Відкриваючи перед читачем найпотаємніші куточки душі, героїня вимагає такого самого відкритого сприйняття. Прочитання цієї книжки — сеанс очищення душі від шкаралупи байдужості. Позбавлена такого захисту душа починає боліти, однак тільки так зможе відкрити для себе світ, основа якого — кохання.

 

АННА ІВАНЧЕНКО