«…Я все розповім сама»

Вікторія Черняхівська. Я, ти, він, вона: Поезії. – Видавництво Романенка «Маузер», 2008. – 96 с.

«Я, ти, він, вона» – таку-от «займенникову» назву має перша поетична книжка молодої поетки Вікторії Черняхівської. Поділ на розділи-займенники умовний, – стверджує анотація, – «просто у деяких віршах частіше трапляється Він, у деяких блукає Вона, іноді говориш Ти, часом мовчу Я»… Хто такий «Він», чому «Вона» блукає, що говориш «Ти» і про що «Я» мовчить? Слухайте.

 

 

Поезія Черняхівської читається легко і, користуючись лексикою самої збірки, «ненапряжно». Світ ліричної героїні – у абсолютно буденних речах: протертих джинсах, м’якому светрі, станціях метрополітену, неголеному обличчі знайомого, невчасній застуді… Вона схожа на дитину, яка поки що не вміє одягати масок, а тому її щирість егоїстична, а подеколи навіть межує із жорстокістю: «Яке мені діло до твого неспокою? / Купи собі зошит і рюмсай у ньому» або ж: «…ти не йди, ти ще встигнеш, вона почекає, / я ж чекала, хіба їй не стачить терпіння. / а вона / ну хіба вона щось відчуває…»

 

Як не дивно, така форма сприйняття світу не дратує, а радше навпаки – ця жіноча его-відвертість дивним чином приваблює. Лірична героїня не намагається одягнути на себе маску добропорядності й альтруїзму, вона така, як є, – з усіма своїми слабостями й вадами, вона не боїться їх визнавати, не намагається комусь сподобатися – чи не це робить її образ таким неординарним? Утім, по-цинічному об’єктивною дівчина може бути в тому числі й стосовно себе: «У нас не дружба, а так – сир плавлений, / Коли вітатись взаємовигідно», — чи ось так: «Так і стояли, як два придурки – / Жоден із нас не потрібен іншому». І все ж крізь слова дорослої зневіри проглядається якийсь невимовний дитячий оптимізм, що робить збірку на диво позитивною!

 

Більшість віршів – лаконічні констатації якихось життєвих фактів, буденні замальовки, не обтяжені роздумами про сенс існування. Поетеса описує свої почуття й життєві події зовсім просто, без надмірної патетики, послуговуючись зрозумілими образами. І саме переважання таких образів робить тексти доступними для більшості читачів. Так, урбанізовану картину буття авторка подає через почуттєвий рівень, і таке переплетіння осучаснює форму поезії загалом. Інколи у віршах бачимо звичайне спостереження, яке є натяком на щось глибинніше: «сидіння в метро чомусь стали теплішими, / довірливе скло все так само боїться доторків, / поменшало літніх людей, а осінніх все більше…/ аж ген під сусіднім парканом самотньо блукає котик».

Поезіям Черняхівської властива динаміка великого міста: рухливість, відсутність канонів, римована ритмічність… Її вірші подібні до натовпу, що довгий час рухався в одному напрямку, а потім раптом починає «кришитися»… Зрештою, поетів-двотисячників, як уже писав ДЧ, слід слухати на власні вуха й бачити на власні очі, тому хай краще «Че» «все розповість сама».

Таня-Марія Литвинюк