Усім читати Шекспіра!

Вільям Шекспір. Гамлет, принц Данський / Пер. з англ. Ю. Андруховича, худ. оформ. В. Єрка. – К.: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2008. – 240 с.

Якщо вірити нещодавно перекладеному в нас Гарольдові Блуму, Вільям Шекспір – центр Західного канону, автор, якого ніхто ніколи не перевершить, адже кожен наступний письменник так чи інакше списує сюжети, образи й мотиви у стретфордського генія. Саме тому будь-які «післяшекспірівські» писання лишаться тільки недолугими епігонськими спробами дотягнутися до естетичної довершеності «Гамлета» й «Короля Ліра». Коли так, то що робити талановитим літераторам? Ясна річ, – наново перекладати Шекспіра!

 

Шекспірового «Гамлета» слід перекладати як мінімум раз на сто років, – переконані у видавництві «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га». З цим важко не погодитися щонайменше з чотирьох причин: по-перше, це – Шекспір (пам’ятаємо про Блума, еге ж?), по-друге, це – Андрухович (а ми якось звикли довіряти тому, що робить «патріарх»), по-третє, це неперевершений художник Владислав Єрко, малюнки якого – то навіть не «ілюстрації» до Шекспіра, а радше «нове бачення» шекспірівського тексту. І, зрештою, це Іван Малкович, за яким стоїть несхильна репутація хорошого видавця якісної книги.

 

Послуговуючись цього разу словами Тамари Гундорової, скажу, що ця книжка – це просто-таки «тетракітч», кітч у четверному форматі! Як і годиться доброму кітчу, «Гамлет» у перекладі Юрка Андруховича претендує стати популярним серед найширшої авдиторії, починаючи з підлітків, які вчать Шекспіра у школі, й закінчуючи літературознавцями, для яких цікавий сам феномен перекладу. Що ж, видавець не помилився, поставивши на імена Шекспіра-Андруховича-Єрка-Малковича: книжка без зайвих зусиль здобула гран-прі цьогорічного Форуму видавців у Львові.

 

Однак річ навіть не в кітчі, бо книжка й справді зроблена «на п’ятірку». Юрко Андрухович спробував осучаснити «Гамлета» порівняно із «класичними» перекладами Леоніда Гребінки й Григорія Кочура: тут трапляється і відверто постмодерне цитування наших класиків (О. Олеся й П. Тичини), і молодіжне «просторіччя», а подеколи навіть вульгаризми. Однак це радше плюс, аніж мінус, адже Шекспір в усі часи був неймовірно популярним, його постановки дивилися саме «маси», а тому й мова повинна бути народна, така, що відповідає духові часу. Утім – мушу визнати – загравання із попередньою «рецепцією» «Принца Данського» в сучасній українській літературі (маю на увазі «Гамлєта» Леся Подерв’янського) я не помітила. Себто матюків у новій версії «Гамлеті» ви не знайдете, скільки б не шукали.

 

У будь-якому разі, чергові переклади Шекспіра (та й не лише Шекспіра!) я сприймаю «на ура». Новий варіант, тим паче такий «кітчово-зоряний», – це ще одна спроба привернути увагу до направду вартісних, естетично довершених текстів. Це завжди – нове прочитання, нове осмислення, а значить, – завжди позитивний процес, тим паче тоді, коли переклад справді не гірший, ніж попередні. Що ж, Іван Малкович божиться, що «Гамлет, принц Данський» – це тільки перша із «дорослих» книжок видавництва, на черзі – Гашекові «Пригоди бравого вояка Швейка», а потім, сподіваюся, будуть ще, і ще…

 

Христя Нечитайко