У пошуках Антонича

Лідія Стефановська. Антонич. Антиномії. ─ К. : Критика, 2006. ─ 312 с.

Юрій Андрухович колись підмітив: “Антонич зник, але наказав нам завжди відшукувати себе”. І дійсно, ця постать таємничою примарою час від часу з’являється в різноманітних літературних дискусіях, монографіях та дослідженнях. Тому не дивно, що кожного разу, читаючи щось про Антонича, хочеться озирнутись: а чи немає його десь поруч? Чи не причаїлася десь серед львівських подвір’їв примара в окулярах?

 

“Відшукування” Антонича давно перетворилось у певний ритуал. Неважливо, де його шукати: чи то на янівському цвинтарі, чи на львівських горищах, а чи в літературі. Бо пошуки Антонича ─ це пошуки Європи, які, по суті, є блуканням по колу. Адже певною мірою Антонич і є українською Європою. Людиною, яка писала чужою для себе українською мовою (рідною поетові була польська) чужі європейські вірші.

 

Про Антонича назбиралася величезна кількість міфів, і потрібен не один дослідник, щоб їх розвінчати. Тривалий час із нього досить майстерно робили “поета землі”, виліплювали “захованого у мушлю свого непоказного тіла”, несміливого поета в окулярах, або ж просто забороняли.

 

Тому й цікавить ця загадкова особистість науковців та літературознавців, і не лише вітчизняних. Серед них ─ польська дослідниця українського походження Лідія Стефановська. Мабуть, ця тема привабила її перш за все тим, що польські українці так само намагаються говорити чужою мовою. А можливо, вона вирішила в близьких поетові умовах розвінчати міфи про нього? Як би там не було, а маємо дослідження Стефановської під назвою “Антонич. Антиномії”, в якому поет дійсно постає перед нами в дещо іншому світлі, бо авторка піддає сумніву цілий ряд уявлень про нього.

 

Стефановській вдається-таки подолати межі зачарованого кола, по якому роками блукали дослідники, що ліпили на поета зручні, пропахлі нафталіном ярлики. Але при цьому вона припускається одвічної помилки та починає копирсатися у брудній білизні ─ виносити на загальний осуд неопубліковані вірші, що, за її визначенням, вміщають у собі лише “мовні кліше та жменю образних стереотипів”. Від помилок не застрахований ніхто, навіть найталановитіша людина. Але якщо вони заховані десь у нетрях щоденника чи зошита, то хай там і залишаються, незважаючи на те, з чим пов’язана їх поява. Адже вони не увійшли до жодної збірки Антонича…

 

На щастя, згаданий недолік ─ єдиний у книзі. Стефановська дійсно ламає стереотипи уявлень про поета, робить його не об’єктом дослідження, а дійовою особою твору. “Відшукування” Антонича плавно переходить у пошук відповіді на одвічне українське питання про власну ідентичність та вкотре спонукає до таких актуальних для нашого часу роздумів про двомовність. Тому по прочитанні неминуче замислюєшся над проблемами сучасної двомовної України. Чи здатні вони породити бодай одного нового Антонича?

Світлана Василенко