ПОДОРОЖ У НЕБУТТЯ

Мірослав Нагач. Вісім чотири. Повість. – Л.: Кальварія, 2005. – 120 с.

Традиційно тексти на кшталт повісті «Вісім чотири» Мірослава Нагача вітаються у нас на сторінках альтернативних видань типу «Четверга». Затим виходять облагородженим друком у «європейських» серіях літературного молодняка у видавництві «Кальварія». Сенсу в них небагато, фабульно вони невибагливі, стилістично — й поготів. Лише й ваги, що вік той молодий, як сказали б класики укрліту. Але з подачі 21-річного автора повісті історія компанії підлітків тягне на прижиттєву небуденність, пошук істини у багні метафізики, розсипання перлів перед свинями.

 

Словом, захланність власної провінційності герої «Вісім чотири» розганяють завдяки так званим зміненим станам свідомості. Але навряд чи їхній гурток школярів-пофігістів із польського містечка, що й назви йому автор не вигадав, можна вважати за наркоманів. Ольгерт, Ендрю, Кусок, Муко, Тупий та Евзубій просто виживають у цьому багні, яке називається життям. І тому їм «по барабану, як саме цієї ночі звільнитися від цього світу», оскільки невдовзі «все скінчиться дружиною, сім’єю, хатою і впорядкованим рутинним зачарованим колом». Зрештою, бажаний «приход» так само відомо чим завершиться, але можна ж повторити! Наприклад, пошукати грибів, темі яких присвячена мало не вся повість. Вживання грибів відкриває те, що приховано по той бік реальності, що навіть із прозаїчного пікніка робить шалену авантюру. Гриби — то верх бажання, ейфорія і фрустрація, оскільки «вони здорові, а все інше — то змова й корупція». Під «усім іншим» мається на увазі хімічна наркота типу амфетамінів, барбітуратів та інших стимуляторів.

 

Отже, нашими героями рухає бажання поринути у дивовижний психоделічний світ, повний глюків і трипів. Утім, чи такий він дивовижний? Спочатку все чудово: редукція вимірів, інтенсифікація кольорів, втеча від буденної реальності. Усі довкола такі милі, розумні, високодуховні, ну, справжні майстри риторики, еристики й монологу. А ще ж «марихуана відкриває усе новіші горизонти, розвиває кмітливість, і взагалі, чим більше викуриш, тим розумнішим будеш, а найрозумнішим на світі був Боб Марлі».

 

Утім, якщо в попередніх поколінь «романтиків» алкоголь не закінчувався, а просто починалося похмілля — невідступне, мов привид комунізму, — то й в нинішнього польського молодняка справи не кращі. Ніби й маємо «приход» після «покуру», але далі йде той самий перманентний депресняк, коли вранці не хочеться вставати і задовбує цілковита безглуздість усього сущого. Наприклад, довколишнього містечкового краєвиду. Що з того, що це Європа, яка тут всуціль центральна, за винятком кількох місцин, наскрізь східних? А туман довкола — «наче Господь Бог цілу ніч димів цигарками»? А несподіваний Курт Комбайн замість Курта Кобейна з неоковирною платівкою «Unpluget», а не «Unplugged» у перекладі «кальварійної» Наталі Чорпіти? А терміни типу «підзорна труба» чи конструкції на кшталт «я розстебнув ширінку й почав мочитися» з-під пера наської перекладачки?

 

Звісно, у будь-якій «підзор­ній» справі найкращий вихід — не входити. Не пити пива, не курити драпу. Іноді про це варто прочитати у книжці, аби даремно не змінювати власну свідомість на невідь які «приходи» чергової депресії.

 

ІГОР Бондар-Терещенко