Сндром людини з неоліту

Ігор Бондар-Терещенко. Neoліт: літературно-критичні статті. – Луцьк: ПВД „Твердиня”, 2008. – 316 с.

Відомий критик, людина-абревіатура ІБТ пішов у матрицю. Про це сповіщає його нова книга „Neoліт”, у якій заховано натяк на персонажа Нео з кінотрилогії братів Вачовськи (як відомо – месію та борця з системою) і відповідно оформлена обкладинка, де приховано назву „нова література”. Це все не просто так, це все, щоб спокусити читача до відкриття. Відкриття книги, що і робимо.

 

 

І знаходимо те, на що і сподівались. Кожна стаття Ігора Бондара-Терещенка (він же ІБТ) як цілий роман: з епіграфом, персонажами, конфліктом, хитро закрученою інтригою та неочікуваною розв’язкою. До того ж – типова перенасиченість цитатами, фразеологізмами та розмовами про себе то у першій, то у третій особі. Отже, маємо скандальну критику соціального, персонального, деінде саморекламного та відверто публіцистичного штибу. Плюс – коктейль іронії навпіл із сарказмом типу „над ким сміємося – над собою сміємося”.

 

Зібрання текстів ІБТ часу „двотисячних як нульових” – явище непересічне. Оскільки плідний харківський автор відгукується на всі більш-менш визначні сьогочасні культурні події, то і виходить майже вичерпна картина сучасної української літератури. Картина малорадісна, але жива, цікава та багатообіцяюча. Тематика книги – доволі широка. Тут знаходиться місце для розмислів про інтернетівську творчість, діяльність окремих ЗМІ та видавництв, аудіо- й дитячу літературу, теоретичні війни та міфотворчість, хвороби академізму та недоліки культурної політики, крім цього – численні рецензії та відгуки на поточні літературні та навкололітературні колізії.
Хоч деякі ядуче-полемічні заяви й не влучають у необізнаного з контекстом ІБТнянською війни всіх проти всіх, однак тільки абсолютно байдужий не знає великої частки того, що аналізується та критикується. А байдужому до цієї книжки зась.

 

Матриця збірки статей Бондара-Терещенка оформлена в радянському словотвірному стилі (розділи названі відповідно: лікнеп, культпросвіта, губком, галантерея, общепит, пубдом, медпункт). Якщо перевести це на зрозумілу людську мову, то автор в книзі починає з ліквідації неписьменності, а закінчує медичним пунктом. Безперечно, симптоматичною видається остання стаття про самого себе – „Mea pulpa”. Але цей фінальний виступ пахне не марнославством, Боже збав від цього харківського зоїла, а банальним синдромом втомленого інтелектуала з невиразними моральними принципами – і медпунктами тут справі не зарадиш, тут увесь неоліт винен. Якщо сказати в стилі ІБТ – це синдром людини, яка плутає егоїзм з елітарністю, а ці два разом з егалітаризмом (якщо хтось не зрозумів – „не бійтесь заглядати у словник”, як казав класик).

 

Оскільки допоки в культурі є маса проблем, завжди існуватиме попит на подібну нищівну, гостру та інколи брутально цинічну критику. Навіщо? Колись Мартіна Лютера запитали: для чого Бог створив також істот мало привабливих і навіть просто бридких. Відповідь була проста: аби і цього не бракувало. Без жодних натяків, але ІБТ нам точно не бракує, тому що він у нас є. І без нього неоліт був би не сказати, що гіршим, але точно – не нашим.

 

Максим Нестелєєв