Вічність не старіє

Олесь Бердник Зоряний Корсар. – К.: ВД «Афон»: Тріада-А, 2004. – 572 с.

Звичайно, писати про будь-який твір Бердника – справа невдячна: на тлі самого твору будь-які балачки про його високохудожність (у якій і так ніхто не сумнівається) матимуть вигляд блідий і гидкий. Наче перекреслюєш усе, до чого автор закликав, і намагаєшся алгеброю пояснити гармонію, замість того, щоб виштовхати сучасників (якомога більшу кількість) на лоно природи або у будь-який інший спосіб навчити їх слухати серце – власне чи будь-яке інше. Тому цією книгою треба просто насолоджуватися. Звичайно, не всім. Лише тим, хто вміє читати, володіє українською мовою, має серце в грудях і мозок, ще не зовсім розплавлений мегатоннами інформаційної кислоти.

Зараз маємо для цього персональну серію «Всесвіт Олеся Бердника» видавництва «Афон». Одна із книг (моя улюблена!) називається «Зоряний корсар» і містить під обкладинкою два романи-феєрії – той, що дав назву виданню, і його продовження «Камертон Дажбога».

Власне «Зоряний Корсар» не є літературною новинкою: він уперше побачив світ у 1971 р. і значну роль у сучукрлітпроцесі свого часу вже зіграв. У той час, поки романтики та шукачі світу Свободи знаходили в особі головного героя «Корсара» духовний маяк, Олеся Бердника почали цькувати в пресі і виключили зі Спілки письменників. А сам роман дуже швидко вилучили з бібліотек – політична цензура побачила у характеристиці космічної тиранії системи Ара цілком певні аналогії. Проте радянський режим упав, а роман, як не дивно, морально не застарів. Частково тому, що Бердник завжди писав виключно про вічність (а не про проблеми одного окремо взятого колгоспу, як від нього вимагали), а вона не старіє. А частково тому, що…

Ні, нав’язувати власні висновки не візьмуся. Нехай кожен читач Бердника закінчить це речення по-своєму.

«Сиквел» культового роману – «Камертон Дажбога» – було написано аж через чверть століття після виходу першої частини. Навряд чи повернеться язик сказати, що автор за цей час виріс до нового бачення світу – Олесь Бердник, здається, від самого початку свого творчого шляху був велетом духу і дитям безмежжя. Більше того, наберуся сміливості твердити, що в основу всіх своїх численних творів він закладав одну й ту саму думку, бо істина одна. Та й правило «сиквел завжди гірший за першу частину» у цьому випадку теж не працює – просто картина вже намальованого світу збагачується новими барвами, стає ще яскравішою і запаморочливішою.

Отже, питання «на засипку»: про що роман? Відповідь учня-третьокласника: про те, як люди на Сонце літали. Хоча навіть цей третьокласник так відповість лише зопалу: насправді у цих романах дуже багато сюжетних ліній, і по коридору розповіді відчиняється багато дверей у різні світи, де можна побачити, як треба чинити, і як не треба, та що станеться, якщо… А також вирішити для себе: що робить нас людьми? Яким має бути суспільство, щоб не калічити тих, хто його складає? І що станеться з людством, якщо воно хоч на мить зупиниться у прагненні вперед і вгору?

Приємно, що на нашому рівні розвитку, коли споживацькі ідеали начебто перемогли, ці питання постають знову. І що мати хату скраю вже не так актуально. І належати до людства вже майже престижно.

Атанайя Та