Повірити в Попелюшку

138Ірися Ликович. Твоя дитинка. – К.: Нора-Друк, 2010. – 214 с.

Здавалося б, у попелюшок і принців-на-білих-конях уже давно ніхто не вірить. Про них хіба що час від часу знімають фільми й серіали, про них ще часом можна помріяти, однак вірити – ні-ні! Утім, чи не кожному (а радше – кожній) із нас хотілося б повірити в те, що проста сільська дівчина з тяжким дитинством, нелюдом-батьком і репутацією «гулящої жінки» справді може віднайти себе бодай у далекій Німеччині.
У зовсім крихітному романі, що більше нагадує невеличку повість, молода письменниця, дипломантка торішньої «Коронації слова», Ірися Ликович намагається бодай у натяках охопити такий широкий спектр проблем, який з успіхом можна було б розвинути у велику епопею: тут і неєвропейськійсть України, і проблема пристосування на чужині, і те, до чого може призвести дитяче незнання, усякі історії про «лелек» і «капусту». Подекуди авторка аж надто захоплюється дидактизмом, надто вже пафосно висловлює власні, навіть не головної героїні, думки (звісно, якщо Ніна не є свого роду альтер-его самої Ірисі Ликович). Щиро кажучи, всеохопна присутність авторки в романі дещо псує враження від твору, надто спрощуючи проблематику «Твоєї дитинки».
Ірися Ликович пропонує читачеві все, що йому потрібно, рівно стільки, скільки її читач розраховує побачити в «популярній книжці». Кохання, секс, тяжке дитинство й навіть дещиця життєвої філософії, – усього цього потрошку є у «Твоїй дитинці». У романі, написаному мовби в чотирьох площинах, розгортаються події з життя звичайної дівчини Ніни – її зовсім не дитяче дитинство, прожите у щохвилинному страхові, деспот-батько й мати, яка нездатна захистити власних дітей. Її нелегка юність і численні коханці. Нінині пошуки значно старшого за себе чоловіка, коханця, який би міг заповнити ще дитячу потребу в батькові. Нарешті її внутрішній пошук себе й намагання віднайти душевну гармонію в самотності. Нелегкий життєвий досвід своєї героїні авторка спробувала втілити в ускладненій романній формі: кожному вимірові Ніниного «я» відповідає той чи інший стилістичний прийом (чи то листи від коханого Алоїза, чи повсякчасне звернення до якоїсь «тебе» там, де йдеться про Німеччину й роздуми героїні, чи то зумисна відстороненість у розповідях про дитинство, мовби намагання будь-що забути ті страшні роки, чи то грайливість та «ігри у відвертість» там, де йдеться про кохання Ніни й Алоїза). Утім, ніде в романі «справжньої» Ніни, її власного «я», не знайти: її характер щоразу затуляє то авторка, то чоловіки, то примарне звернення до інших осіб. Підозрюю, це такий тонкий художній прийом: мовляв, саме тому, що вона загубилася в чужих «я», Ніна й виїхала за кордон – шукати себе, свого щастя, «свята, яке завжди з тобою». Як гадаєте?
Зрештою, попри молодечий дидактизм, Ірися Ликович спромоглася поставити запитання, навіть кілька запитань, які читач, швидше за все, досі не ризикував піднімати.

Христя Нечитайко