Убити питання

Генрі Лайон Олді. Де батько твій, Адаме? — К.: Факт, 2006. — 332 c.

Нарешті з-поміж перекладів текстів Олега Ладиженського та Дмитра Громова іноземними мовами — латвійською, французькою, англійською — з’явилися й українські (ще дві книжки Олді випустило видавництво «Зелений пес»). Фантасти пішли на ризик, віддаючи в руки перекладачеві свої оповідан­ня, оскільки шикарна, вишукана, барвиста мова — візитівка письменників, їхній основний козир і аргумент у дискусії на тему «не буває високих і низьких жанрів».

 

Що вийшло? Вийшла, по суті, нова книжка, хоч і складається вона зі старих, добре відомих фанатам творів. Скількома мовами ти розмовляєш, стільки разів ти людина, — це стосується і книжок. Я читала оповідання «Де батько твій, Адаме?», «Вкласти душу», «Ваш вихід», ніби вперше, хоча насправді — уп’яте. Український переклад, окрім того, що «освіжив» тексти, ще й зняв притаманнну харківським фантастам — ніде правди діти — пафосність. Єдиний мінус — зник «малюнок тексту», те, чим Олді особливо пишаються у своїх творах, — візерунки зі слів, рифи з абзаців.

 

Утім, збірка є цікавою не тільки через «мовний експеримент», а й через вдалий добір творів. Як  кажуть  соціологи,  «вибірка репрезентативна». У цій маленькій книжечці зібрано всі теми, що до них Олді коли-небудь звертались у своїх романах, кількість яких уже давно вимірюється десятками. Тут, як завжди, безліч питань: хоча, як вважають самі автори, відповіді — вбивці питань.

Апокаліпсис   був   сьогодні? Вчора? Що ви кажете? А чи такий він страшний, цей Апокаліпсис? Увесь світ — театр? А хто режисер тоді? А я хто — актор, режисер, освітлювач… чи, може, сам собі театр? Самовизначення людини — з чого починається? З того, з чого й Батьківщина, чи з дару «вкласти душу»? А якщо вкладу — хто поверне? Талант — це дар божий чи кара? Не можна двічі ввійти в ту саму річку? А якщо тільки ніжки змокнуть? Я — людина, і я звучу гордо?

 

Про творчий метод письменників уже написано безліч і схвальних, і критичних статей. Букера їм, може, й не дадуть (така ідея вже давно панує в середовищі олдівського фендому), а от звання «Найкращих фантастів Європи-2006» вони здобули запросто. Не дарма. У вітчизняній  фантастиці  ніхто  краще за Ладиженського та Громова не вміє творити власні світи — десь на перехресті реальності, старого доброго фентезі, героїчних міфів і страшних казок. Так, наприклад, герої оповідання «Де батько твій, Адаме?» живуть у світі, дуже схожому на наш, із тією лише різницею, що в літературному світі якось непомітно  настав  Армагедон. А світ оповідання «Вкласти душу», може, й існує насправді — на краю Ойкумени, де, виринаючи з морських глибин і виблискуючи зубами в три ряди, живе Страх.

 

Характерна риса Олді — насиченість цитатами. Їх така кількість, що це іноді межує з несмаком.  Попри те, що зміст творів здебільшого лежить на поверхні, всі ці алюзії й цитати, еківоки та іронічні реверанси створюють враження, ніби до авторського задуму читачеві ой як далеко. Олді завжди закликають «думати» над їхніми книжками, «докладати зусиль» — інакше ви нічого, ну, нічого не зрозумієте. А це нагадує пошуки чорної кішки в чорній кімнаті. Як на мене, насолоджуватися книжками Олді треба з певною долею іронії, а не намагаючись розгледіти високоінтелектуальні еманації. І тоді буде вам щастя, буде задоволення від чудово зробленої літератури, й усі ваші питання буде вбито відповідями.

 

Ганна КАНЕВСЬКА