Бідні Йорики?

IMGПисьменництво: важкий хрест чи лавровий вінець? Анкета / Упор. В.Бондар. – К.: Ярославів Вал, 2010. – 368 с.
Вірте чи ні, а ця книжка спонукала мене поспівчувати письменникам, і чи не вперше замислитись про те, що письменницький талант – це не тільки дар, а й тяжка ноша. Видання з гучною назвою – «Письменництво: важкий хрест чи лавровий вінець?» – це збірка анкет сорока різних письменників приблизно одного покоління, зібраних упродовж семи років (2002 – 2009) часописом «Вежа» й упорядкованих Василем Бондарем. Серед імен, що увійшли до книжки, є і зовсім невідомі широкому загалові, й ті письменники, імена яких дещо призабулися (Василь Рубан, Юрій Мушкетик, Олександр Жовна, Василь Слапчук, Іван Білик, Роман Іваничук, Леонід Кононович та інші), і ті автори, розмови про яких не вщухають ось уже протягом кількох років – наприклад, Марія Матіос, Василь Шкляр, Володимир Рутківський та інші.
Кожен із респондентів (чи респонденток) не тільки вирізняється письменницькою манерою та обраним „жанром” заповнення анкет, але й ставленням до літераторського ремесла. Анкети містять фіксовані стереотипні питання: „Як пишете?”, „Де пишете?”, „На чому пишете?”, „Коли пишете?”, „Що вживаєте у процесі письма?”, „Скільки сторінок/слів/знаків на годину пишете?” й у тому ж дусі… Відповідаючи на ці запитання, одні ставили певну цифру й акуратно відповідали на поставлене питання, тоді як інші писали розлогий есей «на тему» (зізнаюся, другий тип куди цікавіший для читання). Зрештою, в тому, як письменник відповідає на запитання, так само виявляється його «письменницька» натура. Скажімо, Леонід Кононович і в анкеті видається глибоко філософським, заглибленим у себе й у «французів» (адже він перекладає французьких філософів) літератором. У свою чергу Галина Пагутяк і в цьому невибагливому жанрі лишилася містиком Слова. А Василь Слапчук потішив іронічним ставленням до власного «тяжкого хреста». Хоча, сказати по правді, з гумором у багатьох визнаних «майстрів слова» зовсім не склалося: так, Михайло Слабошпицький усерйоз заявив, що «людині, яка має справді серйозні, справді амбітні за найвищими критеріями наміри в літературі, взагалі не варто одружуватися». Як на мене, то більше рації в цьому питанні – „Чи слід письменникові одружуватися?” – має той же Кононович: «Жити треба в реальності, а не в текстах».
Словом, і посміятися, й поплакати. І хрест, і вінець. Хоча судячи з настрою книжки, письменство все ж таки ближче до «хреста». Певно, тому що серед анкет вочевидь бракує щасливої й безтурботної письменницької молоді – усіх цих ГОКОКОЛА (Горобчук-Коробчук-Коцарев-Лазуткін), ДКЖП+М (Дереш-Карпа-Жадан-Поваляєва+Малярчук) та інших. От вони, упевнений, додали б до збірника дещицю іронічного на присмак «вінця», полегшивши «хрест» старшого й „серйознішого” покоління.

Антось Вір