Стежками людського життя

Маріанна Кіяновська. Стежка вздовж ріки: Новели. – К.: Факт, 2008. – 240 с.

Чим живе людина? Що тримає її в цьому світі, наповнюючи тіло криком, щемом, емоціями, почуттями? І як дізнатися серед усього цього хаосу, який він насправді – смак життя?.. Взявши до рук збірку новел Маріанни Кіяновської, ви не отримаєте відповіді на ці запитання, однак, якщо дочитаєте книгу до кінця, неодмінно задумаєтесь про те, що раніше здавалося далеким.

 

Людина живе болем. Біль, який володіє нами, не зникає ніколи. Ми просто дуже добре вміємо звикати. А він – іноді нестерпно сильний і щемкий, іноді гострий і різко-пронизливий, іноді тупий і буденний – ніколи не полишає людину, повторюючись із дня на день і набуваючи якогось специфічного змісту. Ліричні герої Кіяновської знають про свій біль. Принаймні в певний момент життя вони раптом усвідомлюють постійну присутність болю всередині себе. Вони дуже різні: юний хлопчина, який не знає до пуття своєї сім’ї, проте знає, що він – «каїн»; молода художниця, життя якої наповнене штучним ляльковим щастям; самотня жінка, яка, наче їжачок, наштрикана голками спогадів, що водночас і заважають, і допомагають їй жити; літній чоловік, який вважає себе філософом, аби не думати про те, що він – каліка… Біль самотності, біль втрати, біль спокути гріхів – вони переповнюють душі людей і виливаються назовні, стікаючись у єдину нескінченну річку.

 

Людина живе вірою. Це приємно – вірити в те, що все добре, що ти, як, наприклад, героїня новелки «Все як треба», живеш у щасті, коханні, впевненості… Або вірити в те, що все буде добре, що раптом щось не так – ти, як жінка з «Гри у живе і мертве», перепливаєш на інший берег річки, заплативши Перевізникові важкі золоті монети, зняті з утомлених (утоплених?) очей… Вірити приємно. Вірити в те, що можна щось змінити: себе, своє життя, а може, й свою смерть… Прагнення змін, прагнення перетворень – оце, мабуть, і є та ріка, що протікає через усю збірку новел. Недаремно в книзі кілька разів згадується ім’я Франца Кафки – автора «Перетворення». Цей символічний момент наштовхує на розуміння внутрішнього стану людей, про яких розповідає Кіяновська. До того ж сам стиль написання – майже суцільний потік думок, стрімкий і бурхливий, як течія ріки, – допомагає влитися у свідомість персонажів, пірнути з головою в їхні почуття та думки і відчути все власною душею.

 

Людина живе… А, власне, яка різниця, чим ми живемо? Головне жити по-справжньому – так, як цього хочуть і юний хлопчина, і молода художниця, і самотня жінка… І помирати теж по-справжньому. Адже тільки той, хто вміє чимось жертвувати, щось віддавати, щось втрачати, знає справжню ціну життя. Чи готові ви «вмирати і народжуватись, як сонце»? Чи вмієте прощатися з «учорашніми тінями»? Якщо ні, то слова з новелки «Прометей» стосуються і вас також: «…воно [життя] для них [людей] так і не настане, бо вони не вміють плекати у собі біль, щоби воскресати щоранку – воскресати кожного наступного дня; вони не здатні народитися вранці – народитися самі для себе, без минулого…»

Жанна Левицька