“АНТОЛОГІЯ СМЕРТІ” ТА СУЧУКРЛІТ

pashkНадія Тендітна. Естетика смерті у прозі Є. Пашковського та О. Ульяненка: Монографія. – Слов’янськ, 2010. – 188 с.

Останнім часом сучукрліт часто стає об’єктом літературознавчих зацікавлень. Очевидно, це свідчить про те, що стан первинного накопичення літературних фактів поступово перейшов у стан аналізу накопиченого. Так, Надія Тендітна в найновішій монографії пропонує дослідження творчості двох визначних „вісімдесятників” в аспекті художньої танатології, тобто образів, пов’язаних зі смертю, в текстах Євгена Пашковського й Олеся Ульяненка. “Піддослідні” митці обрані невипадково, оскільки в ракурсі заявленої теми репрезентують два різні підходи до осмислення явищ небуття. Дослідниця, використовуючи положення гуманістичного психоаналізу Еріха Фромма, визначає у стилі Є. Пашковського переважання тенденції любові до життя, тоді як в О. Ульяненка – любові до смерті. На цій двополюсності сучукрліту, постмодерного за формою та постколоніального за змістом, і будується літературознавча праця, а зіставлення та порівняння таких різних письменників дозволяє якнайкраще виявити їх творчі особливості. Якщо постать Є. Пашковського вже була доволі докладно потрактована у книзі Олени Вертипорох (“Текст і бунт. Авторефлексивний прозопис Євгена Пашковського”, 2008), то О. Ульяненко вперше аналізується так широко в рамках монографії.

Надія Тендітна переконливо доводить актуальність образу смерті у творах „вісімдесятників”, пояснюючи це поширеністю апокаліптичних мотивів і геополітичним страхом українського творчого суб’єкта, який живе в постімперський час національного державотворення. У цій ситуації дивує наявність декількох варіантів мистецької адаптації: або неомодерністський (неоекспресіоністичний) вибір, закорінений у питомо вітчизняні традиції, як у прозі Є. Пашковського, або постмодерністський (неонатуралістичний) вибір, із художньою об’єктивацією зла та захопленням руйнуванням аж до саморуйнування, як у прозі О. Ульяненка.

Центральним текстом Є. Пашковського визначається „Безодня”, а О. Ульяненка – „Дофін Сатани”, які найяскравіше увиразнюють концепції цієї праці. Зрозуміло, розгляд цих романів серед всієї творчості прозаїків не дозволяє спрощувати аналіз різноманітних танатологічних образів, що наявні в їх творах, оскільки психоаналіз як провідна методологія монографії покликаний виявляти насамперед складність кожного явища. Тож деякі тези висновків важко прийняти без значущих винятків, які проголошуються в самому дослідженні. Важливим аспектом монографії є також неоднозначна взаємодія християнських канонів із образами смерті в текстах письменників, як і їх особисте ставлення до релігії. Ульяненко, зображуючи численні збочення, насильства та вбивства, свідомо уникає повчального тону проповіді-засудження. А Пашковський, використовуючи прийоми гіперболи й алегорії, не втримується від місіонерського вивищення Закону Божого як духовного орієнтиру гріховного світу.

Аналітичний хист Н. Тендітної дозволяє витлумачити цю прозову “антологію смерті” кінця ХХ – початку ХХІ століття як знакове явище новітнього часу, висвітлення якого, безперечно, має бути продовжене – із залученням ширшого культурного та методологічного контексту.

Максим Нестелєєв